У Мелюзини серце в грудях соняшним зайчиком плигає. Так часто та дрібно колотиться, аж у вухах залягає. Немов раптом всі цикади на світі враз розспівались. Примушує голос свій, однак, спокійно згучати.
— А що даси, як скажу, де?
Засміявся Геракл.
— Добрі, видко, у вас купці-гендлярі в горах, коли й дівча з торгу враз починає! Але, якщо такий звичай у вас, скажи сама, що бажаєш! Радо такій красуні заплачу… — жартує герой.
— Справді? Яку б не сказала ціну?
— Таж кажу, що заправиш!
Сам на Мелюзину дивиться, очима всміхається, уста ж його кораловими гадючками у кучерявій бороді грають.
"Куди ж журливій Пірені до цієї квітки гірської!" — думка метеликом в’ється.
Встала Мелюзина, випростувалась, до Геракла підходить:
— Чи гарна я тобі?
— Гарнішої, мабуть, не бачив!..
— Так от ціна моя: візьми мене за жінку, а я коні тобі віддам…
Аж відступив Геракл. Не буденні події за вік свій бачив. Але щоб дівчина молоденька сама, за незнайомого, от так — з доброго дива! — сваталась, — такого не чув.
— Що ж? Може, боїшся мене? — під’южує героя Мелюзина.
— Не лякався Геракл лева немейського, ані гідри лер-нейської, ані залізнокрилих хижих птахів Стимфалід! Тож і таврійської дівчини не злякається. Проводь до батьків.
— Не маю їх! — втоплює Мелюзина погляд свій у погляд Гераклів, — Ні, не справно кажу я: матері не маю, бо вмерла. Не вмерти ж при народженні мойому не могла: Зевса-бо великого батьком називаю. Як бачиш: рівня я тобі, герою, дарма що пастушка. Бо на жінку героя народилась.
І, як чотири дні, пролетіли чотири роки подружжя Ме-люзини з Гераклом. Трьох синів за цей час придбали: Ага-тирсоса, Гелона й Скита.
Таж не стерпів далі у мирі-спокою відпочивати Геракл.
— Мушу у світ! Бо розмножиться там кривда-недоля, зло розпаношиться… Хто без Геракла їх приборкає? Людство від потвор увільнить? Бувай здорова, розрадонько-дружино, та синів добре ховай!
— Що ж вчиню з ними, як до розуму-віку доростуть, якщо ти до тої доби не повернеш? Маю при собі їх затримати чи до тебе — у світ, на борню зі злом послати?
Відіпнув Геракл злотокований пас, зі стіни лук тугий ізняв.
— Як стануть із хлопців мужі,— глянь: котрий так, як я, напинатиме лук, — натяг тятиву не рівнобіжно до грудей, але навскоси, — котрий так запинатиме пас мій злотокований, — запнув фібулу-клямру у формі золотої мисочки, — того володарем цієї країни вчини. Двох же інших — до світу пошли.
І залишилася самітня, з синами-недолітками Мелюзина. Хлопців розуму навчає, отари пасе, кобилиць доїть, шкіри чинбарить та більш за все те — чарами час свій заповнює. Де були які: чи то у повітрі, у вогні, воді чи у глибинах земних — всіма оволоділа. І силу зел та рослин знала, і на зорі наговори класти уміла. Навіть вітер степовий — й той Мелюзини-чарівниці слухався.
Коли ж мужнього віку сини чарівницині дійшли, лише наймолодший, Скит, лук Гераклів навскоси нап’яв, пасом злотокованим оперезався, фібулою-клямрою у подобі золотої мисочки його запнув. І в пам’ять предка свого, Геракловою сина Скита, скільки існував бойовний — по-бать-кові, по-матері — безмилосердний нарід Скитів, завжди навскоси тятиву лука натягав, коло ж паса носив золоту чи хоч золочену мисочку припнуту. Забулося-бо, що то — тільки фібула-клямра у подобі малої мисочки була.
Та тільки не послала Мелюзина двох старших синів до батька, у світ, з кривдою людською воювати.
— Покинув жінку Геракл, то покинуть й матір сини задля тієї чужої кривди-недолі… Що мені вона?..
І намовила Агатирсоса та Гелона братові Скитові у війні помогти.
— Свій, чей же, ближче, як теє невідоме людство!
А Скит задумав на Кіммерійську землю війною іти, бага-та-бо вона, й скарб золотий такий має, як жодний на світі.
Таж що кіммерійці — численні й сміливі, до помочі синам і сама Мелюзина стала.
На "смертну чверть", коли місяць убуває ("щоб так і ворогів убувало!"), наварила Мелюзина зілля таємного. Довго степом й лісами ходила, доки зібрала "із баб". Але таки знайшла й бабу вузьку, й бабу космату, й бабу зелисту, й бабу безлисту, бабу тонкоколосу, й бабу косу приморську й підгорську, лісову й польову. І бабу смердячу, й бабу свинячу, ще й найлихішу зі всіх: бабоху пся помента16.
Подумала: ще й баб’ячого прокльону17 докинула.
Коли ж відвар прохолонув, змішала його з гадячим салом й, чарівні слова промовляючи, доти намащувалась ним, аж на велетенського полоза перетворилась.
І поплазувала Мелюзина-гад травою степовою, будяччям та крутаями головатими, щоб нишком підслухати:
— Про що кіммерійці радяться?
Кіммерійці ж, замість ради, до сварки-суперечки стали. Одні-бо:
— Відступимо? — казали, — Чи ж мало у світі землі? Нову країну собі знайдемо. Зі скитами ж — як воювати? Твердий це та жорстокий нарід. Не дурно ж сама назва їхня "скит" — "лукострілець" обозначав! Тікаймо, доки час!
Інші ж на те не годились:
— Ганьба нам відступати, коли ми розумніші за них, дикунів. Тільки бій!
Та й стали до бою. Тільки не з ворогом, а самі між собою. І, власними руками, самі себе перебили. Всі полягли. Тільки жіноцтво лишилось, щоб мертвих поховати, плач нагробний вчинити.
Агатирсос же, Гелон та Скит, землю кіммерійську собі підбивши, вчинили велику, урочисту учту.
Цілих биків, на рожнах печених, поросятами начинених їли, м’ясо кінське до прозора вив’ялене і дрохв степових і лебедів печених. Вино ж — з черепів ворожих пили.
Але Мелюзині не сиділось на учті. Вкрилась чарівниця до таємної печери своєї, гаддю постать на себе взяла та й ну кіммерійською землею нишпорити-никати.
Вождь-бо кіммерійський, забитий, таємниці скарбу не видав. Що ж скарб існував, — про те всі знали. Ще за царя Таргітаоса — того, що то доньку бога Бористена за матір мав! — впали — казали люди! — з неба на землю Кіммерійську золоті плуг, ярмо та сокира й миска.
Тільки ж взяти — торкнутись того скарбу ніхто не міг. Вогнем пекло те ясне золото, що блищало, мов сонце.
Один тільки син Таргітаосів — Колоксаїс об той скарб пекучий не попалився. Взяв його й власними руками добре вкрив до певної схованки. З того часу лише єдиний володар кіммерійців — дідич Колоксаїсів — знав, де той скарб вкрито. Коли ж нині вбито володаря — зникла й дорога до скарбу.