Отроки-слуги вже поставили княжий намет. Не літь-бо київському князеві спочивати, як печеніжин, у "голій" печері. Ось ще тільки запевнити мотузи на паколах, щоб килими вітром не звивались — та й піде князь на відпочинок.
— Швидше!.:
Але тяжко йдуть до кам’яного ґрунту залізні кілля. Дзвінко крешуть іскри в камені гострі мотики, і зненацька озвалася скеля ясним сміхом: лунко задзеленчав, мов дзвоники, металевий звук. Меркло блиснуло стемніле від часу срібло: та-влені брили, а на них — купи монет, мов риб’ячої луски. Погари з чистого золота, з червленню зсередини, сміються до вільного світа на повне коло, прокидаючись з вікового сну.
Слутам допомагають дружинники: все ширше й ширше роззявляє пащу глибока яма, що поглинула колись велетенські скарби. І волф премудрий підносить Володимирові старовіку цінну зброю, ледве торкнену прозеленню старості:
— Перемогу віщує вона, князю наш!
Дружинники подають на тарчах стародавні монети срібні тетра-драхми. На них — написи: "Перисад" — ще можна розібрати грецькі літери.
Кований щит, як велетенська таріль, зокола прикрашений чудовою горорізьбою з ясного золота. Обличчя красуні, а волосся — жмут сплетених гадюк. А під тарчею, на самім споді скарбової схованки, — срібний тризуб, як зірниця, світлий. Немов учора там його положено: такий ясний!
— То — посвятна річ! — промовляє волф-кудесник. — Не легковаж цього дару богів, князю наш!
Упросився волф з дружиною до Царгорода, хоч нібито й не годилося б князеві його з собою брати, як їхав хреститись. Таж дружина не мусить вкупі з князем грецьку віру приймати? Тож як буде вона без свого жерця?
А сам волф в серці ховає вкриту думку: "Таж, може, не греки дружину княжу, але він греків в правості своєї прастарої віри пересвідчить? Сильні боги старовікі!"
І вже шукає волф зручної хвилі, щоб добру пораду князеві дати, мовляв, той дар посвятний слід принести в офіру Перунові. Аж попереду жерцевого впало слово князеве:
— Доволі буде нових гривен з цього срібла, — Обертає в руці монету з напівстертим написом: "Археонакт, архонт", — на них звелю свій образ вирити, на знак, що Таврійська земля цим сріблом мені чолом била.
І цей знак "права водного" — тризуб най на гривнах моїх буде. Ще й напис: "Володимир, а се його сребро".
Мовчки вислухала дружина князів наказ. Промовчав і волф. Лише старець пастух, мов рівня, до Володимира озивається:
— Добре, князю, вчиниш. Добре! — притакує.— Твій це скарб, твій! Вже-бо раз було дано таки твоїй землі цього тризуба, й ця тарча золота була вже в твоїм див-городі.
— Що і звідки знаєш??
А старий лише рукою помахає:
— А, я! Все знаю… А звідки? Таж я і тутешній, і давній, а це теж дивина неабияка.
— Так ти знав і про скарб? Чому ж не викопав раніше, як ми його здобули?
Дід покрутив пухнатою головою й знизав широким раменом:
— Ми — не берем. Ми даємо. Цей скарб тобі призначений.
Князь вступив до намету. Слуги підкладають шовкових
подушок під голову князеві, під боки. В ногах ложа зложили викопаний скарб. А на ньому вмостився дід-пастух, улаштувався, немов дома. Ні знакам, ні морганням слуг не розуміє. Аж молодий дужий отрок сіпнув діда за пас. А з-під довгої дідової киреї об’явилась ратиця, мов у цапа.
— Лишіть! — розказав Володимир і махнув рукою слугам: — Ідіть!
Вже виступив з поклоном останній слуга з намету, а князеві все не йде з думки та дідова ратиця.
"Все, — каже, — знаю… І ми, — каже, — даємо лише… Велес? Бог?"
"Таж не інакше, — всміхається на княжу думку дід, — Невже ж ще й досі ти мене не пізнав? Чи, може, призабув арка-дійського Пана? Еге ж, еге! Того самого, що в Акакесіоні свою святиню мав. Пан я… що отари стереже, що про звіро-ву дбає, садів пильнує, бджолу благословляє. Ба і в боях не раз я в пригоді бував. Але сам ніколи зброї не діткнувся…"
Слухає князь у півдремлі. Немов чари на нього впали: не може поворушитись й мову неначе згубив. А Пан сріблом буйних кучерів білих, як руно густих, струснув, аж міцний ріг з них вимотався. Й відповідає на власні думки:
— Давні, прадавні згадки… Не забудеш! Ось перед очима стоять Гіганти першорожденці Матері Землі. Прийшли на прю з богами. В хаосі зарозумілої темноти своєї собі уроїли, що вони — великани, тож і рівні богам. А може — ще й дужчі! Й почали нагромаджувати гори. Оссу на Пеліон тягли! Це щоб до високостей небесних досягнути, а звідти богів скинути в безодню.
Отець наш Зевес блискавками велетнів обсипає. Креше небесний вогонь. А я бачу, що — зле! Всі пасовиська мені понищить, всі отари мої обездолить. Тож і вхопив я свою сурму: з мушлі вона, щоб лякати вовків, як занадто наблизяться до отар, — та як засурмлю! Аж гори й упали. І велетні мої, мов метка псів, — урозтіч… Ха-ха-ха! Ну, вже й попосміявся тоді я: не знать, аж де луна мій сміх відбила… й тепер мені весело про це згадати.
А по-друге… було те вже пізніше. Біля Марафона — знаєш, чей? — спробував я знов заграти, коли елліни з персами бились. От пустив я тоді персам страх! Погнав навперейми, на сурмі своїй приграваючи. Повіриш, князю, аж увесь Олімп здивувався!.. Але що тобі до того? — задививсь у далечінь своїх споминів могутній Пан, — Олімп… Там ще добре пам’ятали, як татко мій Гермес злякавсь моїх козячих ратиць, от як і ти перед хвилею. Тоді загорнув був мене, новонародженого, у заячу шкуру та й приніс на посвятну гору. А діва Атена не в ратицях, а в тій заячій шкурі лихий знак догляділа. Каже: це буде страхополох! — І сміх зібрав зашморгом дрібні зморшки коло Панових очей. — За Атеною ж іще й досі люде вважають зайців за моїх вістунів. Ані думки про те, що то лише Панів жарт, щоб з найполохливішим твором на людей жах посилати…
— Ну та вже годі про це. Знаю, що ти, князю, не з полохливих, — відогнав старець тіні спогадів і поклав свою руку на Володимирову, — Тож нині хочу тобі допомогти. Прихилю до тебе херсонесців без бою. Не хочу, щоб ти мав на собі кров, йдучи до святого хрещення.
Вельми дивується в духу Володимир. Не так тому, що Велес, сам себе поганським богом звучи, з ним по-товариському розмовляє, як тому, що з такою пошаною про християнське хрещення говорить. А Пан, мов на вже сказане слово, на князеву думку відповідає: