Але Філіпп не плакав.
У принца Еболі волосся також повилазило. Він сумував і часто плакав. Потім у нього також повідпадали нігті на руках і ногах.
А коли він помер, король звелів поховати його.
Він потішив удову в її журі, але сам не плакав.
25
У ці весняні дні кілька жінок і дівчат міста Дамме прийшли до Неле й запитали її, чи не хоче вона стати "травневою нареченою", тобто сховатися в кущах з тим женихом, якого їй знайдуть, бо, казали жінки не без заздрощів, нема такого юнака в Дамме, та й у всій околиці, який не схотів би стати її женихом, така вона гарна, розумна, свіжа, хоч усе це, звичайно, дарунок чарівниці.
— Голубоньки мої, — відповіла Неле, — передайте хлопцям, які хотіли б мене посватати: серце Неле не тут, воно з тим, хто поневіряєтся в мандрах заради звільнення рідного краю. А що я свіжа, як ви кажете, то це не дарунок чарівниці, а просто в мене добре здоров'я.
Проте кумасі сказали:
— А все-таки з Катліною справа нечиста.
— Не вірте злим наклепам, — відповіла Неле, — Катліна зовсім не чарівниця. Судді палили їй клоччя на голові, і Господь вразив її безумством.
Катліна, що сиділа, скоцюрбившись, у кутку, затрясла головою й забурмотіла:
— Заберіть вогонь! Мій любий Ганс вернеться.
Жінки спитали, хто такий Ганс, і Неле відповіла:
— Це Клаасів син, мій молочний брат. Відколи Бог наслав на неї кару, їй усе здається, що вона його втратила.
І жалісливі жінки дали Катліні грошей, хто скільки міг. А вона, показуючи новенькі монетки комусь невидимому, говорила:
— Я багата — ось скільки в мене блискучого срібла. Приходь, Гансе, мій любий, я заплачу тобі за кохання.
А коли жінки пішли, Неле плакала, зоставшись на самоті у своїй халупі. Вона думала про Уленшпігеля, що мандрував десь далеко по країні, а вона не могла бути з ним, і про Катліну, яка все скімлила: "Заберіть вогонь!" — і раз у раз притискала обидві руки до грудей, ніби тим показуючи, що в неї і в голові, і у всьому тілі палає вогонь божевілля.
А тим часом травневий жених з нареченою ховався в кущах.
І хлопець або дівчина, що знаходили когось із них, ставали королем або королевою свята.
Неле почула радісні поклики хлопців і дівчат, коли травневу наречену знайшли у байраці, в високій траві.
І вона знову заплакала, згадавши ту щасливу пору, коли наречену шукала вона з Уленшпігелем, своїм коханим.
26
А тим часом Уленшпігель і Ламме трюхикали верхи на своїх осликах, поспускавши ноги.
— Ну так ось, слухай, Ламме, — озвався до нього Уленшпігель, — нідерландське дворянство, із заздрості до Сванського, зрадило конфедерацію, зрадило священний союз, цю славетну угоду, підписану заради порятунку вітчизни. Егмонт і Горн також зрадили, хоч і нічого на цьому не виграли. Бредероде вмер, от і залишився в цій війні бідолашний народ Фландрії та Брабанту сам-самісінький, і тепер чекає він на чесних вождів, які повели б його вперед. Крім того, сину мій, маємо ще Зеландські острови та Північну Голландію, якою править принц[193], а далі, на морі, Східну Фрісландію і Емден — там владарює граф Едзар.
— Ох, — зітхнув Ламме, — я вже добре бачу, що ми ходимо між вогнищем, колесом і мотузкою, вмираємо з голоду, знемагаємо від спраги без надії на відпочинок.
— Це ж тільки початок, — сказав Уленшпігель. — Подумай і про те, яку це дає нам утіху: ми вбиваємо наших ворогів, знущаємося з них, капшуки наші повні флоринів, а м'яса, вина, пива, горілки маємо досхочу. Та чого ж тобі ще треба, перино ти товстенна? Може, продамо наших віслюків та купимо коней?
— Сину мій, — сказав Ламме, — з моєю статурою заважко їздити на коні.
— Ну то й їзди на своєму ослі, як ото звикли їздити селюки, — мовив Уленшпігель, — ніхто з тебе не глузуватиме, бо ти й одягнений по-селянському, і озброєний не шпагою, як я, а рогатиною.
— Мій сину, — сказав Ламме, — а чи ти певен, що наші перепустки стануть нам у пригоді по маленьких містечках?
— Коли їх буде не досить, — відповів Уленшпігель, — то хіба ж немає в мене шлюбного свідоцтва з церковною печаткою на червоному сургучі, що звисає на двох пергаментних хвостиках? А наші посвідки про сповідь? Герцогські шпигуни й солдати нічого не заподіють нам двом, так добре озброєним посвідками. А чорні чотки, якими ми торгуємо? Обидва ми рейтари, ти — фламандець, я — німець, мандруємо собі з герцогового розпорядження, щоб навертати до святої католицької віри єретиків цієї країни, продаючи їм священні речі. І ми таким способом доступимось до кожного: і до вельможі, і до гладкого абата. І всюди чекатиме нас сита гостинність. А ми пронюхаємо їхні таємниці. Оближи свої губки, мій любий друже!
— Сину мій, — сказав на те Ламме, — то це, виходить, ми з тобою шпигуни?
— Таке право і закони війни, — відповів Уленшпігель.
— Коли дізнаються про трьох проповідників, то нам кінець, — сказав Ламме.
Уленшпігель заспівав йому:
Жити — ось моє гасло,
Жити у світлі дня.
Одна шкура — то моя власна,
А друга — сталева броня.
Та Ламме забідкався знову:
— А в мене ж тільки одна шкура і така тендітна, що її проштрикне й легенький дотик кинджала. Краще б нам взятися за якесь корисне ремесло, аніж тинятися по горах, по долинах та прислуговувати вельможним принцам, що ходять в оксамитових штанах і жеруть ортоланів на позолочених столах. Нам стусани, сутички, небезпека, дощ, град, сніг і пісна юшка бродяг, а їм — смачні ковбаси, жирні каплуни, апетитні дрозди, соковиті пулярки.
— У тебе вже слина тече з рота, мій любий друже, — мовив Уленшпігель.
— О, де ви, золотисті пиріжки, свіжий хліб, чудесні креми? І де ти, жіночко моя?
Уленшпігель відповів:
— Попіл б'ється в мої груди й пориває мене в бій. Тобі ж, лагідному ягняті, не треба мститися ні за батька, ні за матір, ні за горе тих, що тебе люблять, ні за свою теперішню бідність. То дай же мені самому йти туди, куди велить мій обов'язок, якщо тебе лякає тягар війни.
— Самому? — перепитав Ламме і раптом зупинив свого осла, який негайно потягнувся до будяків, що купами росли край дороги. Уленшпігелів осел також зупинився і почав ласувати будяками. — Самому? — знову сказав Ламме. — Ти ж не залишиш мене самого, мій сину, це була б страшенна жорстокість. Втратити дружину і втратити друга — та це ж страхіття! Я більше й не писну, обіцяю тобі. А коли треба буде, — тут він гордо підвів голову, — то й я піду туди, де свищуть кулі! Або й прямо на мечі! Стану віч-на-віч з проклятими найманцями, цими кровожерними вовками. І якщо доведеться мені коли-небудь, смертельно пораненому, впасти біля твоїх ніг, сходячи кров'ю, то поховай мене, а як побачиш мою дружину, то скажи їй: я вмер від того, що не міг жити на цьому світі без кохання. Ні, сину мій Уленшпігелю, я не можу тебе залишити!