— Їй припав до серця Ганс Утенгове, господарів син. Він напевне поїде з нею.
— Авжеж, — відповів Ганс.
— Що ж, їдь, — сказав йому батько.
Чоловіки повдягалися по-святковому: в оксамитні куртки й штани, довгі opperstkleed'и і капелюхи з широкими крисами, що захищали від дощу й від сонця. Жінки наділи чорні вовняні панчохи та оксамитові черевички зі срібними пряжками; на лобі в них сяяли золоті прикраси, у дівчат — з лівого боку, у молодиць — з правого; на них були також білі комірці, вишиті золотом червоні або голубі нагрудники і чорні шерстяні спідниці з широкими оксамитовими лиштвами такого самого кольору.
Потім Томас Утенгове пішов до церкви, всунув священикові в лапу два rycksdaelder'и[189] і попросив негайно повінчати Гільберта, сина Клаасового, тобто Уленшпігеля, з Таннекін Пітере, на що той дав згоду.
Отже, Уленшпігель пішов до церкви в супроводі весільних гостей, і там священик звінчав його з Таннекін, такою милою, гарненькою, повненькою, що йому страх як забажалося куснути її в щічку, схожу на червоний помідор. І він їй про це сказав, не насмілившись цього зробити з поваги до її чарівної краси. Але вона, надувши губки, сказала:
— Облиште мене! Ось Ганс так дивиться на вас, що, здається, ладен убити.
А друга дівчина, що заздрила їй, сказала Уленшпігелеві:
— Знайди собі іншу. Хіба ж не бачиш, що вона боїться свого коханого?
А Ламме, потираючи руки, гукнув:
— Що, хотів би всіх пригорнути, негіднику?
І був цим дуже задоволений.
Уленшпігель стерпів цю прикрість і разом з усіма гістьми вернувся в садибу. Там він співав, веселився і пив за здоров'я дівчини, що заздрила нареченій.
Ганс радів із цього, але не Таннекін, і ще менше наречений заздрісної дівчини.
Опівдні, ясного сонячного дня, при свіжому вітерці, на возах, оздоблених квітами й зеленню, з розгорнутими прапорами, під звуки бубнів, скрипок, сопілок і козиць, вирушив весільний поїзд.
А в таборі герцога Альби було інше свято. Розвідники й вартові засурмили тривогу, прибігали один за одним й доповідали:
— Ворог наближається! Ми чули грім барабанів, свист сопілок і бачили прапори. Це сильний загін кінноти, він хоче заманити нас у засідку. Головні сили, без сумніву, стоять далі.
Герцог негайно повідомив про це всіх воєначальників і наказав вишикувати армію до бою.
І раптом аркебузьєри побачили чотири вози, що мчали просто на них. На возах з пляшками в руках пританцьовували чоловіки й жінки, гриміли бубни, вигравали скрипки, свистіли сопілки, хрипіли козиці.
Весільний поїзд зупинився. На гамір вийшов сам Альба і побачив на одному возі молоду, а поруч з нею уквітчаного Уленшпігеля, її чоловіка. Всі селяни й селянки пострибали на землю і, танцюючи навколо солдатів, частували їх вином.
Альба і його почет здивувались немало, побачивши це простацтво, що танцювало й веселилось, коли навкруги вирувала війна.
Селяни роздали все вино солдатам, а ті пили і хвалили їх.
Коли вино було випито, селяни під звуки бубнів, сопілок і козиць без найменшої затримки рушили далі.
А солдати весело їх проводжали, стріляючи на їхню честь з аркебуз.
Ось так вони й дістались до Маастріхта, де Уленшпігель домовився з посланцями реформатів про те, як доставити човнами зброю і бойове спорядження флотові Мовчазного.
Те саме він зробив і в Ландені.
Отак вони й їздили скрізь, одягнуті селянами.
Герцог таки довідався про їхню витівку. Про це склали пісеньку, яку й послали йому.
Приспів у цій пісні був такий:
Альбо, кате і нікчемо,
Чи ти бачив наречену?
І кожного разу, як він робив помилку, вояки співали:
Герцог Альба розум втратив,
Наречену як побачив.
24
А тим часом король Філіпп аж кипів від лютої злоби. Його гризло хворобливе честолюбство, і він просив Бога допомогти йому завоювати Англію, підкорити Францію, захопити Мілан, Геную, Венецію, стати владарем на морі і таким чином запанувати над усією Європою.
Та навіть мріючи про такий тріумф, він не усміхався.
Йому завжди було холодно. Його не гріло ні вино, ні вогонь у каміні, де завжди горіло запашне дерево. Він сидів у залі серед такої купи листів, що не влізли б і в сто бочок, і все писав, писав і мріяв про панування над цілим світом, як це було за римських імператорів. Його аж душила злісна заздрість до свого сина дона Карлоса, відколи той забажав поїхати в Нідерланди і замінити герцога Альбу, напевне, щоб стати там королем, — так він думав. І, дивлячись на сина, потворного, гидкого, несамовитого й злого, він проймався до нього ще більшою ненавистю. Але він нікому не казав про це.
Ті, хто служив королю Філіппу та його синові дону Карлосу, не знали, кого з них більше боятися: сина, нестримного, хижого, що запускав пазури у своїх слуг, чи боягузливого, підступного батька, що чинив убивства руками інших і, наче гієна, був ласий до трупів.
Слуги з жахом дивилися, як вони підкрадаються один до одного, і казали, що в Ескоріалі невдовзі буде покійник.
І таки справді, невдовзі вони довідалися, що дон Карлос ув'язнений[190] за підозрою в державній зраді. Стало також відомо, що чорна жура гризе його душу, що він поранив собі лице об тюремні ґрати, коли хотів вирватись на волю, і що його мати, королева Ізабелла Французька[191], плаче день і ніч гіркими сльозами.
Але король Філіпп не плакав.
Пройшла чутка, що донові Карлосу дали нестиглих фіг і він другого дня помер — заснув і не прокинувся. Лікарі сказали, що, тільки-но він скуштував фіг, серце його перестало битися і всі життєві функції припинились. Він не міг ні плювати, ні блювати, ні вивергати що-небудь із себе. Живіт у нього роздувся, і він помер.
Король Філіпп вистояв месу за упокій дона Карлоса і звелів поховати його в каплиці королівського палацу й покласти надгробну плиту, але він не плакав.
А слуги склали принцові глузливу епітафію:
Тут спочиває той, хто, наївшись зелених фіг,
Не хворіючи, назавжди в могилу ліг.
A qui jaze qui en para desit verdad,
Mario s'in infirmidad.
А король Філіпп хтиво позирав на принцесу Еболі[192], заміжню жінку. Він просив у неї кохання, і вона віддалася йому.
Королева Ізабелла Французька, про яку казали, ніби вона намовляла дона Карлоса домагатися Нідерландів, схудла і геть змарніла. Волосся нараз цілими пасмами стало лізти з голови, нігті на руках і ногах у неї повідпадали, вона часто блювала і, нарешті, вмерла.