Тепер від присяги ми вільні. Гриміть, барабани війни!
Альбо жорстокий, пане кривавий!
Бач, крамниці усі на замку.
Броварники, пекарі й крамарі
Торг занедбали, не в змозі платити податки.
Скажи, хто, зустрівшись, вітає тебе?
Ніхто. Подивися: немов моровиця,
Презирство й зневага тебе оточили.
Смутно і журно тепер, як на цвинтарі,
В Фландрії нашій прекрасній,
В веселому краї Брабанті.
Там, де колись, в дні свободи,
Скрипки витинали, флейти свистіли,
Тепер тільки тиша і смерть.
Гриміть, барабани війни!
Замість радісних лиць,
Закоханих пар і веселих гульвіс —
Всюди обличчя бліді, що покірно чекають
Удару неправедного меча.
Гриміть, барабани війни!
В тавернах ніде вже не чути
Веселого дзенькоту кухлів,
Веселі Брабант і Фландрія
Вже стали країнами сліз.
Гриміть, барабани скорботи!
Прабатьківська земле, страднице мила!
Не падай навколішки перед катами.
Бджоли трудящі, накиньтеся роєм
На ледарів, трутнів іспанських.
Трупи жінок і дівчат, закопаних в землю живцем,
Волають до Бога про помсту.
Душі нещасні! Блукаючи полем вночі,
Волайте до Бога! Рука до удару готова.
Мечі підняли ми, тебе ми розпатраєм, Альбо,
Й кишками по пиці тебе відшмагаєм!
Гриміть, барабани! Хай живе гез!
І всі моряки й солдати на Уленшпігелевому кораблі та на інших кораблях співали разом з ним:
Мечі підняли ми. Хай живе гез!
І їхній спів гримів, як грім визволення.
3
Стояв січень, жорстокий місяць, що міг би заморозити теля в утробі корови. Йшов сніг і зразу замерзав. Хлопчаки ловили на клей горобців, що шукали на мерзлому снігу мізерної поживи, і приносили цю здобич додому. На світло-сірому небі чітко вимальовувались нерухомі кістяки дерев, віти яких були вкриті сніговим пухом, що вкривав також дахи будинків і паркани, а на тому пухові було видно котячі сліди — коти теж полювали на горобців. Далекі поля й луки також були вкриті цим чудодійним руном, що берегло земне тепло від зимового холоду. Чорний дим здіймався в небо над халупами й будинками. Було тихо, як у вусі.
Катліна і Неле сиділи самотою у своїй хаті. Катліна трусила головою і бурмотіла:
— Гансе, моє серце лине до тебе. Ти мусиш віддати сімсот каролю Уленшпігелеві, синові Сооткін. А хоч у тебе нема грошей, то приходь усе одно, — я хочу побачити ясне твоє лице. Заберіть вогонь, голова горить. Ах, де твої холодні, як сніг, поцілунки? Де твоє тіло холодне, як лід, Гансе, мій коханий?
Вона стояла біля вікна. Раптом на вулиці майнув voetlooper — гонець із дзвіночками на поясі. Він кричав на все горло:
— Їде намісник, намісник Дамме!
Так він добіг до ратуші, скликаючи всіх бургомістрів і старшин.
І тоді в глибокій тиші Неле почула звуки двох фанфар. Жителі Дамме кинулись на вулицю, гадаючи, що ці фанфари сповіщають про приїзд його королівської величності.
Катліна і Неле також вийшли на вулицю. Ще здалеку вони побачили загін пишно вбраних вершників. Попереду їхав чоловік в opperstkleed'і з чорного оксамиту, облямованому хутром куниці, в оксамитовому, гаптованому золотом камзолі і в чобітках з телячої шкіри на кунячому хутрі. Вони здогадалися, що то намісник.
За ними їхали молоді дворяни в оксамитовій одежі, яка, незважаючи на заборону його величності небіжчика імператора, була оздоблена мереживом, золотими й срібними галунами та шовковими стрічками, їхні opperstkleed'и були, як і в намісника, облямовані хутром. Весело маяли на вітрі страусові пера на їхніх капелюхах, оздоблених золотими ґудзиками й шнурками.
Всі вони, видно, були близькими до намісника людьми, а особливо один, з кислою міною, в золотом гаптованому камзолі з зеленого оксамиту, в чорному оксамитовому плащі і такому ж капелюсі з довгими перами. А ніс у нього був закарлючений, як дзьоб у яструба, губи тонкі, волосся руде, обличчя бліде, постава гордовита.
Коли загін наблизився до місця, де стояла Катліна, вона раптом скочила до блідого вершника, схопила його коня за вуздечку і, не тямлячи себе від радості, вигукнула:
— Гансе, мій любий, я знала, що ти вернешся! Який же ти гарний в оксамиті й золоті! Світишся, як сонце на снігу! Ти приніс мені сімсот каролю? Чи я почую ще твій орлиний клекіт?
Намісник наказав загону зупинитись, і блідий сеньйор запитав:
— Чого хоче від мене ця старчиха?
Але Катліна, тримаючи коня за вуздечку, благала:
— Не їдь, не їдь, я стільки плакала по тобі. Солодкі ночі, мій коханий, поцілунки — як сніг, і тіло — як лід. Твоя ж дитина тут!
І вона показала йому на Неле, яка вороже дивилася на нього, бо він підняв уже над Катліною свій нагай.
А Катліна голосила:
— Ах, невже ти забув? Пожалій мене, твою рабиню. Візьми з собою, куди хочеш. Забери вогонь, Гансе, пожалій!
— Ану геть! — крикнув він і так приострожив коня, що вуздечка висмикнулася з рук у Катліни і вона впала. Кінь стрибнув через неї і поранив її копитом у лоб.
Тоді намісник знову звернувся до блідого сеньйора:
— Мессіре, ви знаєте цю жінку?
— Зроду й не бачив, — сказав він, — це, напевне, якась божевільна.
Тоді Неле, піднімаючи Катліну, сказала:
— Якщо ця жінка божевільна, то я не божевільна, монсеньйоре, і нехай я умру від цього снігу, який зараз їм, — і вона взяла жменю снігу, — коли цей чоловік не знав моєї матері, коли він не видурив у неї всіх грошей, коли він не вбив Клаасового пса, щоб украсти в цямрині криниці біля нашої хати сімсот каролю, що належали нещасному небіжчикові.
— Гансе, мій коханий, — плакала навколішках закривавлена Катліна, — Гансе, мій милий, поцілуй мене на знак примирення. Бачиш, як у мене тече кров: це душа пробила дірку і хоче вийти. Я зараз умру, не кидай мене. — Далі вона тихенько зашепотіла: — Колись ти вбив свого товариша з ревнощів отам, на греблі. — І вона показала рукою в бік Дюдзееле. — Тоді ти мене кохав!
І вона обхопила руками коліна вершника і стала цілувати його чобіт.
— Хто цей убитий? — запитав намісник.
— Ні сном ні духом не відаю, монсеньйоре, — відповів той. — Чого нам слухати теревені цієї старчихи, їдьмо!
Навколо зібралася велика юрба: багаті й бідні городяни, ремісники, селяни — усі заступилися за Катліну і кричали:
— Справедливості, пане намісник, справедливості!
І намісник звернувся до Неле: