— Добре зробила б, — сказав Уленшпігель, — а втім, подумай. Коли соловейко залишається в лісі, він щасливий, він співає. А як вилетить з лісу і підхопить його морський вітер, то поламає йому маленькі крильця — і він умирає.
— Я співала б дома, співала б надворі, якби могла. — Потім, підійшовши ближче до корабля, сказала: — На, ось ці ліки для тебе і для твого друга, що спить, коли не треба. — І вона пішла, гукаючи: — Ламме, Ламме! Хай береже тебе Бог! Вертайся живий і здоровий. — І вона відтулила своє обличчя.
— Моя жінка, моя жінка! — скрикнув Ламме. І хотів стрибнути на лід.
— Твоя вірна дружина, — відповіла вона. І побігла щодуху.
Ламме мало не стрибнув з палуби на лід, та один солдат втримав його за opperstkleed. Він кричав, плакав, благав, щоб йому дозволили піти, але профос йому сказав:
— Тебе ж повісять, коли покинеш корабель.
Ламме поривався кілька разів кинутись на лід, та один старий гез втримав його і сказав:
— Внизу ж мокро, ти замочиш собі ноги.
Ламме сів долі і, плачучи, безперестанку повторював:
— Моя дружина, моя дружина! Пустіть мене до моєї дружини!
— Ти ще побачишся з нею, — сказав Уленшпігель. — Вона любить тебе, але Бога любить більше.
— Відьма чортова! — скрикнув Ламме. — Коли вона любить Бога більше, ніж свого чоловіка, то чого ж з'являється переді мною такою привабливою і жаданою? І коли вона любить мене, то навіщо покидає?
— Чи можеш ти побачити дно в глибокій криниці? — запитав Уленшпігель.
— О, горе мені, я зараз умру! — лементував блідий, наче несамовитий Ламме, сидячи на палубі.
Тим часом наблизились солдати Сімонсена Роля з сильною артилерією.
Вони обстріляли корабель — з корабля їм відповіли. Ворожі ядра розбили лід. А ввечері пішов теплий дощ.
Вітер дув із заходу, море клекотіло під льодом, піднімаючи величезні крижини, вони ставали сторч, знову падали, насувались одна на одну, кришились, загрожуючи розчавити корабель, який на світанку, ледве вранішня зоря розірвала чорні хмари, розгорнув свої полотняні крила і, наче вільний птах, полинув у відкрите море.
Тут корабель приєднався до флоту мессіра де Люме де ля Марка[214], генерал-адмірала голландського і зеландського; як заведено на флагманських кораблях, на щоглі його корабля висів ліхтар.
— Подивись-но добре на нього, мій сину, цей не пожаліє, якщо тобі заманеться втекти з корабля. Чуєш його голос? Гримить, як грім. Дивись, яка в нього постать — міцна, кремезна, висока! А глянь на довгі ручиська з нігтями, наче пазури! А бачиш його очі, круглі й холодні, як в орла, його довгу і гостру бороду, якої він не голитиме, поки не перевішає всіх попів і ченців, щоб помститися за смерть обох графів! Подивись, який він грізний і жорстокий. Він в одну мить повісить тебе, якщо будеш і далі скиглити: "Моя жінка!"
— Мій сину, — відповів Ламме, — хто погрожує мотузкою іншому, той уже сам має на шиї конопляний комір.
— Ти надінеш його перший. Це моє дружнє побажання, — мовив Уленшпігель.
— А я вже бачу тебе на шибениці, як ти висолопив з пельки на цілий лікоть свого злостивого язика, — відповів Ламме.
І обом здавалося, що це веселі жарти.
Того дня корабель Трелонга захопив біскайське судно, навантажене ртуттю, золотим піском, вином і прянощами. І воно було спорожнене й вичищене від екіпажу й вантажу, як волова кістка від мозку зубами лева.
Тим часом герцог наклав на Нідерланди нестерпно важкі податки[215]: кожен нідерландець, що продавав якесь рухоме чи нерухоме майно, повинен був віддавати до королівської скарбниці тисячу флоринів з кожних десяти тисяч. І цей податок став постійним. Всі, хто чимось торгував чи щось продавав, мусили сплачувати десяту частину виторгу, і в народі гомоніли, що як товар перепродати десять разів за тиждень, то він увесь дістанеться королю.
Отак уся торгівля й промисловість ішли до повного занепаду та загибелі.
На ту пору гези взяли приморську фортецю Бріль[216], і вона була названа Садом Свободи.
2
На початку травня під ясним небом гордо плив по хвилях корабель, а Уленшпігель співав:
Б'ється попіл в серце моє!
Кати нашу землю плюндрують
Вогнем, і мечем, і копитом.
Вони понаймали мерзенних шпиків,
І де були Віра й Любов доброчинні,
Там виросли Підступ, Зневіра.
Не буде їм, клятим, пощади!
Гриміть, барабани війни!
Хай живе гез! Гриміть, барабани!
Ми Бріль узяли,
І Фліссінген наш — ключ до Шельди;
Всевишньому слава: Камп-Веєре наш.
Чому ж не чути зеландських гармат?
В нас кулі і порох, в нас куті гармати,
В нас ядра залізні і ядра чавунні.
Як з нами Господь Бог, то хто ж нас здолає?
Гриміть, барабани війни й перемоги!
Хай живе гез! Гриміть, барабани!
Мечі підняли ми, серця наші мужні,
Міцні наші руки, мечі підняли ми.
Геть десятину[217], руїну для краю,
Смерть всім катам, всім грабіжникам — смерті.
Королю, тремти, — народ повстав.
Мечі підняли ми за наші права,
За наші хати, за дружин, за дітей.
Мечі підняли ми. Гриміть, барабани!
Серця наші мужні, міцні наші руки.
І геть десятину й ганебну подачку.
Гриміть і гриміть, барабани війни!
— Еге ж, товариші й друзі, — сказав Уленшпігель. — Еге ж, вони спорудили в Антверпені перед ратушею чудовий ешафот, вкритий червоним сукном, і герцог сидить на ньому, наче король на троні, оточений своїми слугами й вояцтвом. Бажаючи ласкаво усміхнутися, він робить кислу гримасу. Хай б'ють барабани війни!
Він зволить дарувати нам прощення! Ану слухайте! Його позолочений панцир блищить на сонці; головний профос на коні коло балдахіна; ось оповісник з литаврами. Він читає — це прощення тим, хто ні в чому не винний. А решта будуть суворо покарані[218].
Слухайте, друзі, він читає указ, в якому велено всім, під страхом обвинувачення в заколоті, виплачувати десяту й двадцяту частину.
І Уленшпігель заспівав:
Чи чуєш ти, герцогу, голос народу?
То ремство велике, то море шумить,
То буря здіймає високі вали.
Доволі податків! Доволі вже крові!
Доволі грабунків! Гриміть, барабани!
Мечі підняли ми. Гриміть, барабани скорботи!
Це твої пазури у рані кривавій,
Це ти грабуєш убитих. Ти хочеш напитись,
Змішавши докупи наше золото й кров?
Ми вірні були королю, вірили щиро
У його величність, у клятвопорушника.