У пониззі Амгуні на притоці, яка бере початок у великому озері, простяглося старовинне російське село Роздольне. Споконвіку живуть в ньому рибалки й лісоруби, хоч поділ цей досить умовний: немає рибалки, який узимку не рубав би ліс, а лісоруба, щоб не ловив восени рибу.
Окрай села стоїть лісникова хата. Товсті модринові колоди, прорізані п'ятьма вікнами в дерев'яному мереживі, не потьмяніли від часу. Немов сонячні промені, пробігаючи по стінах, залишилися на них, і стоїть дім, вилискуючи золотом у сонячну чи мрячну годину.
Дружина лісника давно померла, залишивши йому дочку Олену. Лісник бавив її, приносячи з лісу звіряток та птахів. Дочка виросла, стала вчителькою в місцевій школі, але звичку доглядати тварин не забула.
Якось лісник приніс додому лебедя.
— Може, Елько, вилікуєш птаха? — звернувся він до дочки.— Крило в нього пошкоджене. Чув я, що лебідь до людини звикає, коли до нього з ласкою.
Дуже зраділа Олена. Батько не тримав ніякої живності, окрім лайки, з якою ходив у ліс. Прив'язавши собаку, вона випустила лебедя у двір, насипала йому вівса й налила води в ночви. Тягнучи по землі праве крило, лебідь відійшов у віддалений куток біля сараю і почав дзьобом чистити прим'яте пір'я. Було воно не чисто біле, а мало димчастий відтінок, немов забруднилося сажею... Кінчик дзьоба та лапи відливали чорним глянцем. Голову, посаджену на довгу гнучку шию, прикрашали жваві сторожкі очі.
— Лебідь, видно, ще молодий,— зауважив лісник.— Довірливий, а їсти відмовляється. Гордий птах. Ветеринарові б його показати.
— Навіщо ветеринарові? Я його краще хірургові покажу.
Проте нести лебедя в лікарню Олена не зважилася. Вона запросила молодого лікаря до себе, і той не зміг відмовити миловидій учительці. Прийшовши до лісника після чергування, він ретельно оглянув пошкоджене крило птаха, перев'язав і, усміхнувшись, мовив:
— Кістка ціла. Загоїться — літатиме.
З усією ніжністю дівочої душі прив'язалася Олена до лебедя. Наче дитину, доглядала його. Вдосталь годувала зерном і свіжою соковитою травою, часто міняла воду в ночвах. І Сніжок, як назвали лебедя, почав одужувати. Коли бачив Олену в білій сукні, ходив за нею по п'ятах.
Хірург Разумов, ідучи на чергування в лікарню, не раз зупинявся біля лісникової хати й питав, побачивши молоду господиню:
— То як, Олено Дмитрівно, почувається ваш Сніжок?
— Добре, Олександре Степановичу,— відповідала вона.— Певно, незабаром і пов'язку з крила можна буде зняти?
— Не поспішайте цього робити. Я огляну хворого, тоді й вирішимо.
Першого ж вільного дня Разумов знову уважно й обережно оглянув крило Сніжка.
— Чудово! — радо вигукнув він.— Краще не буває. Можна зняти пов'язку, рана загоїлася. Глядіть тепер за ним добре, полетить він од вас. Повірте, інстинкт до мандрів виявиться сильніший за прихильність до людини.
Радість на обличчі Олени змінилася тихим смутком. Очі її лагідно стежили за птахом, який прямував углиб двору.
— Ну що ж, чому бути, того не минути. Хоч не хочеться вірити у швидку розлуку, дуже вже я прив'язалася до лебедя.
— Ох, Олено Дмитрівно! Коли б я міг стати для вас таким самим об'єктом уваги й ласки, як Сніжок, я назавжди залишився б у Роздольному.
Оленка ніяково опустила очі, розуміючи, що він жартує.
Минав час. Крило в Сніжка загоїлося так добре, що він уже не тягав його. Причепурюючись, лебідь махав ним як цілком здоровим, опоряджував і укладав на ньому пір'я.
Неподалік околиці було невелике озерце. Олені здавалося, що її вихованець дуже нудьгує за водяним роздоллям, і вона вирішила віднести Сніжка на це озерце. Побачивши воду, лебідь розхвилювався. Вирвавшись із рук хазяйки, він нетерпляче заквапився до води. Яким прекрасним, гармонійним був його біло-димчастий силует на тлі темної прибережної зелені!
Милуючись лебедем, Олена присіла на високу купину, замислилася. Їй пригадалися чудові казки дитинства про лебедів, які несли братика Іванка на крилах, про чарівну царівну-лебідь. Вона не почула кроків мисливствознавця, який підійшов до неї ззаду, і навіть здригнулася, коли він мовив:
— Добридень, Олено Дмитрівно! Охороняєте свого лебедя? Стережіть, стережіть. Мисливців у нас багато, підстрелять ненароком.
— Та невже знайдеться такий, у кого рука здійметься? Закон і серце забороняють убивати цих красивих птахів.
— За всіх поручитися не можна.— 3 цими словами Березін сів на землю поряд з Оленою.
— А ви куди ходили з рушницею? Адже полювання заборонено...
— Ось тому й довелося прихопити з собою рушницю. Полюючи на звіра, без рушниці обійтися можна, до браконьєра без рушниці не підступишся. В мене тут недалеко солонці, от і вирішив перевірити, чи не ходить на них хто. А ви, бачу, й справді пасете лебедя.
— Та от доводиться пасти від вашого брата, мисливця, та від собак. А то, дивись, і вовк наскочить. Тепер їх багато розвелося під вашим захистом,— усміхнулася Олена.
— Ви, Олено Дмитрівно, завжди ідеалізуєте природу й ділите тварин, як і людей, на добрих та лихих?
— А хіба це не так? — здивовано спитала вона, підвівши на науковця свої великі блакитні очі.
— Ні, не так! У вашій уяві голуби та косулі — сама свята сумирність, вони у вас — символ миролюбства, ніжності, лагідності, а тигр і вовк — уособлення жорстокості та підступності. Чи не так? А придивіться-но до них ближче! Побачивши тигра, що скрадається до своєї жертви, не матимеш сумніву щодо його намірів, а от самець косулі може, граючись, підійти до самиці й устромити їй у бік свої гострі роги. От де справжня підступність! Чи відомо вам, що голуби, посаджені у клітку, здатні вбити одне одного?
— Який же ви злий, Березін! — Олена рішуче підвелася, даючи зрозуміти, що продовження цієї розмови їй неприємне.
Мисливствознавець попрощався з Оленою. Віддаляючись, він шкодував, що не так повів розмову і викликав її гнів замість прихильності.
Тим часом Сніжок, доволі накупавшись та наплававшись, вийшов на берег і почав чепуритися, перебираючи пір'я дзьобом, яскраво-жовтим на початку і чорним на кінчику.
— Ну що, друже мій, підемо обідати? — 3 цими словами Олена попрямувала в бік села. Лебідь слухняно крокував за нею. Можливо, біла сукня дівчини нагадувала йому родичів, і тому він не відставав від неї.