Лангольєри

Сторінка 82 з 88

Стівен Кінг

– Шмашнюще!

Він запропонував тістечко Бетані, і дівчина відкусила ще більший шматок.

Лорел відчула запах малинової начинки, і її шлунок відгукнувся на це звуками: "вурли-бурли". Вона засміялася. Раптом вона відчула себе легковажною, радісною, майже п'яною. З голови цілком вимело те павутиння, що було зависло там після пережитої декомпресії; там тепер стало, як у верхній кімнаті, провітреній після задушливого, спекотного дня свіжим морським бризом. Вона подумала про Ніка, якого тут нема, який помер заради того, щоб вони змогли опинитися тут, і подумала, що Нік не був би проти того, як вона зараз почувається.

Той хоральний звук продовжував розбухати, звук, що не мав ні напрямку, ні джерела, співане зітхання, що оповивало усіх їх.

– AAAAAAAAAAAAAA…

Боб Дженкінс кинувся бігом назад з-за стійки, завернувши біля каси так різко, що ступні майже вилетіли з-під нього, і, щоби не впасти, він був змушений вхопитися за візок з приправами. Він утримався на ногах, натомість з чудовим, лунким гуркотом перекинувся візок з іржостійкої сталі; навсібіч пирснули пластикові ложки-ножі-виделки, пакетики з гірчицею, кетчупом і соусом "реліш".

– Швидше! – гукнув він. – Нам тут не можна! Це станеться найближчим часом – у будь-яку мить, я вважаю, – і нам тут не можна лишатися, коли це станеться! Не думаю, що це було б безпечно!

– Що не буде безпе… – почала Бетані, але тоді Алберт вхопив її рукою за плечі й потягнув услід за Бобом, їхнім несамовитим гідом, який уже кинувся до дверей кафетерію.

Вони вибігли і помчали слідом за ним знову до посадкового залу "Юнайтид". Тепер лункий тупіт їхніх кроків майже губився в потужному гудінні, яким наповнювався порожній термінал, яке відгукувалося й перегукувалося в багатьох радіальних глотках його коридорів.

Браян почув, що той єдиний, величний глас почав розпадатися.

"Він не дробиться, – подумав Браян. – Насправді навіть не змінюється, але акцентується, як акцентувалися звуки ленґоліерів, коли вони вже наблизилися до Бенгора".

Коли вони знову опинилися в посадковому залі, Браян побачив, як по порожніх кріслах, по темних моніторах ПРИБУТТЯ й ВІДБУТТЯ, по реєстраційних стійках пересковзає ефірне світло. За синім кольором поплив червоний, за червоним – жовтий, за жовтим – зелений. Якесь розкішне, екзотичне чекання, здавалося, заповнює атмосферу. Браяна пересмикнуло дрожем; він відчув, як заворушилося, намагаючись встати сторчма, все волосся на його тілі. Ясна впевненість заповнила його, наче променями ранкового сонця: "Ми на грані чогось – чогось великого і дивовижного".

– Сюди! – крикнув Боб.

Він повів їх до стіни поряд з тим проходом, через який вони сюди раніше потрапили. Там була зона "тільки для пасажирів", огороджена червоною оксамитовою линвою. Боб легко її перестрибнув, наче школярик-бар'єрист, яким він, либонь, колись і був.

– До стіни! – показав Боб.

– Всім під стіну, мазефакери! – крикнув Алберт крізь спазми раптового, нестримного сміху.

Він і решта їх приєдналися до Боба, притиснувшись до стіни, наче підозрювані під час впізнання в поліцейській дільниці. У безлюдному круглому приміщенні, яке лежало тепер перед ними, на мить спалахнули барви… а потім почали згасати. Одначе той звук продовжував глибшати, ставати реальнішим. Браян подумав, що зараз він у цьому звуці чує голоси, і кроки, і навіть подеколи леліяння немовлят.

– Не знаю, що це таке, але воно чудесне! – вигукнула Лорел. Вона напівсміялася-напівридала. – Я це обожнюю!

– Я сподіваюся, що ми тут в безпеці, – сказав Боб. Щоби його почули, йому довелося підвищити голос. – Думаю, що так і є. Ми не на головних напрямках руху.

– Що мусить статися? – запитав Браян. – Що вам відомо?

– Коли ми пролетіли крізь проріху на схід, ми повернулися назад у часі! – закричав Боб. – Ми потрапили в минуле. Ймовірно, всього лише на п'ятнадцять хвилин назад… пам'ятаєте, я вам про це розказував?

Браян кивнув, а в Алберта раптом засяяло обличчя.

– Цього разу нас закинуло в майбутнє! – крикнув він. – Саме так, хіба ні? Цього разу та проріха перенесла нас у майбутнє!

– Я вважаю, саме так, – також криком відповів йому Боб. – І, замість того щоби потрапити в мертвий світ – світ який рухався далі без нас, – ми прибули у світ, який очікував свого народження! Світ свіжий і новий, як троянда на порозі свого розкриття! Саме це зараз і відбувається, вважаю я. Саме це ми зараз чуємо і відчуваємо… саме це наповнює нас такою хорошою, беззахисною радістю. Я вважаю, що ми ось-ось побачимо, переживемо дещо таке, чого жоден живий чоловік чи жінка ніколи не були свідками. Ми вже бачили смерть світу; тепер, я вважаю, ми побачимо його народження. Я вважаю, що сучасність ось-ось наздожене нас.

Як перед тим спалахували й пригасли кольори, так тепер з цього звуку раптом пропала його глибока, лунка глибина. У той же час гучнішали, яснішали голоси, що вирували в ньому. Лорел зрозуміла, що розбирає окремі слова і навіть цілі фрази.

– …мушу зателефонувати їй, перш ніж вона вирішить…

– …я зовсім не думаю, що цей варіант вартий…

– …до пуття, якщо нам вдасться перенаправити цю справу до головного офісу…

Цей голос промайнув просто перед ними крізь порожнечу по інший бік оксамитової линви.

Браян Інґал відчув, як у ньому здіймається своєрідний захват, заливаючи його сяйвом здивування і щастя. Він взяв за руку Лорел і щирився, коли вона вчепилася в його долоню, а потім чимдуж її стиснула. Поруч них Алберт раптом обійняв Бетані, а вона почала обціловувати йому все обличчя, сама заливаючись сміхом. Захоплено посміхалися одне одному Боб і Руді, як ті старі друзі, що давно втратили зв'язок, а тепер випадково зустрілися в якомусь з найабсурдніших закутнів світу.

Вгорі почали спалахувати флюоресцентні квадрати світильників. Вони загорялися послідовно, біжучи колом світла, що поширювалося від центру цього приміщення далі, в бік головної зали, женучи перед собою нічні тіні, наче отару чорних овець.

Раптом Браяна потужно вдарило запахами: піт, парфуми, лосьйони після гоління, одеколони, сигаретний дим, шкіра, мило, технічні очищувачі.

Довгу мить широке коло посадкового залу залишалося порожнім місцем, заповненим голосами і кроками ще не зовсім живих примар. І Браян подумав: