– Що відбувається? – запитав молодик у светрі під горло. Говорив він понад головою Браяна, ігноруючи і Браяна, і маленьку дівчинку, звертаючись до хлопця в майці "Гард-Рок" і того літнього чоловіка у фланелевій сорочці. – Де всі інші?
– З тобою все гаразд, Дайно, – повторив Браян. – Тут є й інші люди. Ти чуєш їх?
– Т-так. Я їх чую. Але де тітка Вікі? І кого було вбито?
– Вбито? – різко перепитав жіночий голос. Це була та пасажирка, з правого борту. Браян коротко скинув очима вгору, побачивши, що вона молода, темноволоса, гарненька. – Тут когось вбито? Хтось захопив наш літак?
– Нікого не було вбито, – промовив Браян. Бо мусив, принаймні, хоч щось сказати. У його голові діялося щось химерне: наче човен тихцем пустився берега. – Заспокойся, любонько.
– Я намацала його волосся! – наполягала Дайна. – Хтось зрізав з нього волосся!
За всього іншого, ця заява було занадто дивною, щоби на ній зупинятися, і Браян її проігнорував. Раптом його з крижаною силою вразила раніша думка Дайни – хто, сучий чорт, пілотує цей літак?
Він випростався й обернувся до літнього чоловіка у фланелевій сорочці.
– Я мушу пройти в ніс, – сказав він. – Залиштеся з цією малою.
– Гаразд, – погодився чоловік у червоній сорочці. – Але що відбувається?
До них приєднався якийсь чоловік років тридцяти п'яти, у напрасуваних синіх джинсах і оксфордській сорочці[55]. На відміну від решти, виглядав він цілком спокійним. Він дістав з кишені окуляри в роговій оправі, струснув їх, тримаючи за одну дужку, і вдягнув.
– Здається, у нас нестача кількох пасажирів, чи не так? – промовив він. Його британський акцент був майже так само хрустким, як його сорочка. – А як щодо екіпажу? Хто-небудь знає?
– Саме це я й збираюся з'ясувати, – сказав Браян, знову вирушаючи вперед. Наприкінці загального салону він обернувся і швидко порахував. Ще двоє пасажирів приєдналися до купки тих, які оточували дівчинку в темних окулярах. Одна з них – та дівчина-підліток, яка так важко спала; вона похитувалася на ногах наче п'яна або під наркотичним кайфом. Іншим був літній джентльмен в обстріпаному піджаку спортивного крою. Вісім загалом. До цих він додав себе і того парубка в бізнес-класі, який, принаймні поки що, все це проспав.
Десятеро людей.
"Господи помилуй, де ж решта пасажирів?"
Проте зараз не на часі цим непокоїтися – під рукою були більші проблеми. Браян поспішив уперед, заледве поглянувши на того лисого старого, котрий куняв у бізнес-класі.
8
У сервісній секції поза кіноекраном, втиснутим поміж двома гальюнами першого класу, було порожньо. Так само і в камбузі, але там Браян побачив дещо надзвичайно тривожне: під туалетом правого борту косо приткнувся столик-візок для напоїв. На його нижній поличці стояли кілька використаних склянок.
"Вони тут якраз готувалися подавати напої, – подумав він. – Коли це трапилося – чим би те "це" не було, – вони саме прикотили візок. Використані склянки – це ті, які вони зібрали перед вирулюванням на злітну смугу. Отже, те, що трапилося, мусило трапитися в перші півгодини після зльоту, можливо, трохи пізніше – були ж якісь повідомлення про турбулентність над пустелею? Здається, так. І ще та дурня, те лайно про полярне сяйво".
Якусь мить Браян був упевнений, що останнє йому намарилося вві сні – що само по собі доволі дивно, – але подальші роздуми переконали його, що та Мелані Тревор, стюардеса, дійсно про це казала.
"Не переймайся тим; важливо, що тут трапилося. Що, заради Бога?"
Цього він зрозуміти не міг, але розумів, що, дивлячись на покинутий столик-візок, він відчуває, як його нутрощі наповнює жахливо велетенське відчуття забобонного страху. В ньому промайнула коротка думка, що так мусили почуватися ті, хто першим піднявся на "Марію Целесту"[56], опинившись на цілком порожньому кораблі, де всі вітрила було акуратно наключовано, де капітанський стіл було накрито для вечері, де всі линви було акуратно змотано в бухти, а на півбаку в люльці якогось моряка ще жевріли рештки його тютюну…
Браян з величезним зусиллям відкинув геть ці паралізуючі думки і підійшов до дверей між сервісною секцією і кабіною пілотів. Постукав. Як він і боявся, жодної відповіді не було. І, попри розуміння, що робити це марно, він зібрав пальці в кулак і почав гатити в ці двері.
Нічого.
Він взявся за дверну ручку. Вона не ворухнулася. Така вже "СОП"[57] в епоху не передбачених розкладом побічних подорожей до Гавани, Лівану чи Тегерана. Тільки пілоти можуть відчинити свої двері. Браян міг повести цей літак… але ж не звідси.
– Агов! – крикнув він. – Гей, там, хлопці! Відчиніть двері!
Хоча й розумів, що це марно. Стюардеси зникли; майже всі пасажири зникли; Браян Інґал був готовий закластися, що обидва члени екіпажу також зникли з кабіни цього "Боїнга-767".
Він схилявся до думки, що літак рейсу №29 прямує на схід на автопілоті.
Розділ 2
Темрява і гори. Розсипи скарбів. Під Горло з носом. Коли жоден собака не дзявкне. Паніки не дозволено. Зміна пункту призначення.
1
Браян попрохав наглянути за Дайною того літнього чоловіка в червоній сорочці, але, щойно Дайна почула жінку з правого борту – ту, що мала виразно молодий голос, – це відгукнулося в дівчинці ледь не з лячною силою, і вона почала пориватись до жінки, тягнучись з дещо боязкою рішучістю до її руки. Після стількох років з міс Лі Дайна впізнавала учительський голос одразу, щойно його чула. Темноволоса жінка досить охоче взяла її за руку.
– Ти казала, що тебе звати Дайною, любонько?
– Так, – відповіла Дайна. – Я сліпа, але після операції в Бостоні я знову зможу бачити. Ймовірно, зможу бачити. Лікарі кажуть – на те, щоб отримати бодай якийсь зір, існує сімдесят відсотків шансів і сорок відсотків шансів на те, що я зможу отримати зір повністю. А як вас звати?
– Лорел Стівенсон, – сказала темноволоса жінка. Її очі все ще облапували пасажирський салон, а обличчя, здавалося, не було в змозі вирватися зі свого первісного виразу: ошелешеної невіри.
– Лорел, це ж є така квітка, правда? – спитала Дайна. Говорила вона з гарячковою жвавістю.
– Угу, – бурмотнула Лорел.
– Прошу мені вибачити, – подав голос чоловік у рогових окулярах і з британським акцентом. – Я піду в передок, приєднаюсь до нашого приятеля.