– Так, але…
– Тоді дозвольте…
Браян хотів було заперечити, але передумав. Він клацнув тумблером.
– Нумо, прошу, вас чують. – А потім він повторив: – І буде краще, якщо надасте якесь вагоме пояснення.
– Послухайте мене, всі ви, хто там є, – закричав Боб.
З-позаду них протестуюче завили динаміки: "Уїїїї…"
– Говоріть своїм нормальним голосом, – втрутився Браян. – Ви так людям к чорту барабанні перетинки порвете.
Боб зробив видиме зусилля, щоб узяти себе в руки, і продовжив тихіше.
– Ми мусили повернути назад, і ми це зробили. Капітан ясно дав мені зрозуміти, що нам це ледве вдалося. Ми виявилися надзвичайними щасливцями… і в той же час надзвичайними дурнями. Ми забули найелементарнішу річ, розумієте, хоча вона весь цей час стовбичила в нас перед носом. Коли ми вперше пролетіли крізь цю проріху в часі, всі, хто були в літаку і не спали, пропали.
Браян сіпнувся в кріслі. Так, ніби хтось його уперіщив. Перед носом "767-го", на відстані приблизно тридцяти миль, знову з'явилося слабеньке світіння у формі ромба, схоже на якийсь гігантський напівкоштовний камінь. Воно немов насміхалося з Браяна.
– Усі ми не спимо, – сказав Боб.
(У пасажирському салоні Алберт подивився на чорнобородого чоловіка, який безтямно лежав у проході, і подумав: "За одним винятком".)
– Логіка підказує, що, якщо ми спробуємо пролетіти там знову, ми теж пропадемо. – Боб подумав, а потім завершив: – Це все.
Браян клацнув тумблером інтеркому, вимикаючи мікрофон, зробив це просто машинально. Поряд болісно, недовірливо реготнув Нік:
– Це все? Це, чорти його забирай, усе? Що нам тепер з цим робити?
Браян подивився на нього і не промовив нічого. Так само й Боб Дженкінс.
22
Бетані підвела голову і подивилася на змарніле, розгублене обличчя Алберта.
– Ми мусимо заснути? Як ми це зробимо? Я ніколи в житті не почувалася від сонливості далі, ніж зараз!
– Я не знаю. – Він запитально подивився через прохід на Лорел. Вона вже хитала головою. Хотілося б їй, аби вона могла заснути і щоб таким чином весь цей божевільний кошмар кудись пропав, – але, як і Бетані, вона ніколи в цілому своєму житті не почувалася менш схильною до сну, аніж зараз.
23
Боб зробив крок уперед і в безмовному зачаруванні подивився крізь вікно кабіни. Минула майже хвилина, поки він тихим, захопленим голосом промовив:
– Так ось яка вона.
У Браяна в голові вигулькнула фраза з якоїсь рок-н-ролової пісні: "Можеш дивитися, але краще не торкайся"[175]. Він опустив погляд на світлодіодні покажчики рівня пального. Від побаченого в нього аж ніяк не покращало на серці, і він безпорадно підняв очі на Ніка. Як і інші, він ніколи в житті не почувався таким непіддатливим сну.
– Я не знаю, що нам тепер робити, – сказав Браян. – Але якщо ми захочемо пройти крізь цю діру, це треба зробити найближчим часом. Пального залишилося на якусь годину польоту, може трохи довше. Після того можна про все забути. Є ідеї?
Нік похилив голову, так само колисаючи свою напухаючу руку. За пару секунд він підняв очі на Браяна.
– Так, – мовив він. – Взагалі-то, в мене є одна. Люди, які літають, рідко залишають свої рецептурні ліки в тому багажі, який здають перед посадкою, – вони полюбляють тримати їх при собі на той випадок, якщо багаж опиниться на іншому кінці світу і мине кілька днів, поки він до них повернеться. Якщо пройтися по сумках, ми напевне знайдемо купу седативних засобів. Нам навіть не треба діставати нічого з горішніх секцій, судячи з того гуркоту, більшість багажу вже валяється там на підлозі… що? В чому справа?
Останнє було адресовано Бобу Дженкінсу, котрий почав хитати головою, вже щойно з Нікового рота вискочили слова "рецептурні ліки".
– Ви що-небудь знаєте про седативні засоби, які продаються тільки за рецептами? – спитав він Ніка.
– Трохи, – відповів той, але прозвучало це уникливо. – Хіба що трохи.
– Ну, а я знаю багато, – сухо промовив Боб. – Я їх ретельно вивчав – від "ол-найта" до "ксанакса"[176]. Вбивство снодійним завжди було улюбленим засобом на моєму полі діяльності, самі розумієте. Навіть якщо вам пощастить у першій же перевіреній сумці знайти щось з потужніших ліків – що само по собі є малоймовірним, – неможливо вибрати безпечну дозу, яка б подіяла достатньо швидко.
– Чому це збіса ні?
– Тому що потрібно хвилин сорок, щоб той засіб подіяв… і я дуже сумніваюся, що він подіє на всіх. Природна реакція розуму в стресовому стані на такі ліки – це опір, намагання захиститися від них. І нема абсолютно жодного способу побороти цю реакцію, Ніку… з точно таким же успіхом ви можете впливати на своє серцебиття. Що можна зробити, коли припустити, що знайдеться достатньо великий запас таких препаратів, це проковтнути летальні дози, перетворивши наш літак на Джонставн[177]. Може, ми й пролетимо крізь цю проріху, але будемо мертвими.
– Сорок хвилин, – промовив Нік. – Господи-Ісусе. Ви впевнені? Ви абсолютно впевнені?
– Так, – твердо відказав Боб.
Браян подивився на той осяйний ромб у небі. Він водив "Боїнг" колами, і проріха знову опинилася на межі зникнення. Скоро вона повернеться… але вони не опиняться ближче до неї.
– Не можу в таке повірити, – важко промовив Нік. – Пройти через те, через що ми пройшли… успішно злетіти і подолати весь цей шлях… насправді знайти цю чортову штуку… і раптом з'ясовується, що ми не можемо крізь неї пройти назад, у наш час, тільки тому, що не можемо заснути?
– У будь-якому разі в нас нема сорока хвилин, – тихо сказав Браян. – Якщо так довго чекати, цей літак впаде за шістдесят миль східніше аеропорту.
– Там напевне є й інші аеродроми…
– Є, але жодного достатньо великого, який міг би прийняти літак такого розміру.
– А якщо ми пролетимо крізь неї, а потім знову повернемо на схід?
– Вегас. Але Лас-Вегас виявиться для нас поза досяжністю… – Браян кинув погляд на приладову панель, – менше, ніж через вісім хвилин. – Я вважаю, це мусить бути "ЛАМ". Аби туди дістатися, мені знадобиться щонайменше тридцять п'ять хвилин. І це абсолютно в обріз, навіть якщо вони дадуть нам прямий коридор і приберуть геть усе з дороги. Це дає нам… – він знову глянув на хронометр, – щонайбільше двадцять хвилин на те, щоб зараз з цим розібратися і пролетіти крізь цю діру.