– Як попередження, – промовив густим, завороженим голосом Браян.
– Так. Як попередження.
Майже ціла хвилина минула, а ці двоє чоловіків так і сиділи в кабіні, дивилися одне на одного. Єдиним звуком залишалося сонне дудоніння реактивних двигунів. Очі в Браяна були ошелешеними і якимись дуже юними. Нік мав просто стомлений вигляд.
– Якщо ми з цього виберемося, – нарешті заговорив Браян, – якщо ми повернемося назад, ви доведете цю справу до кінця?
Нік похитав головою. Він зробив це неспішно, але з великою рішучістю.
– Я здогадуюся, друзяко мій щирий, що зі мною відбулося те, що панове адвентисти називають перетворенням душі. Годі вже Ніколасу, синові місіс Гопвел, нічних підкрадань чи ліквідаційних завдань. Якщо ми з цього виберемося – це сподівання, яке я поки що вважаю доволі хистким, – гадаю, піду у відставку.
– І що будете робити?
Нік пару секунд задумливо дивився на Браяна, а потім сказав:
– Ну… сподіваюся, я міг би брати уроки пілотування.
Браян вибухнув реготом. За мить до нього приєднався й Ніколас, син місіс Гопвел.
9
За тридцять хвилин потому в пасажирський салон "Боїнга" почало просочуватися світанкове світло. Хвилини через три вже мусив настати пізній ранок; за п'ятнадцять хвилин – полудень.
Лорел озирнулася і побачила, що незрячі очі Дайни розплющені.
А чи вони зовсім незрячі? Щось таке було в них, щось таке поза визначеннями, що змусило Лорел стрепенутися. Вона відчула, як у неї вповзає почуття незнаного благоговіння, почуття майже на межі зі страхом.
Вона потягнулася й ласкаво взяла Дайну за руку.
– Не намагайся говорити, – стиха сказала вона. – Якщо ти не спиш, Дайно, не намагайся говорити – просто послухай. Ми в повітрі. Ми летимо назад, і з тобою все буде гаразд – я тобі це обіцяю.
Пальці Дайни стиснули її долоню, а наступної миті Лорел зрозуміла, що дівчинка тягне її до себе. Вона нахилилася над закріпленими ношами. Дайна заговорила крихітним голоском, який здався Лорел ідеальною зменшеною моделлю її колишнього голосу.
– Не хвилюйтесь за мене, Лорел. Я отримала… те, що хотіла.
– Дайно, тобі не варто…
Незрячі карі очі ворухнулися в напрямку голосу Лорел. Слабенька усмішка торкнула закривавлені губи дівчинки.
– Я бачила, – повідомив той крихітний, крихкий, як скляна сопілка, голосок. – Я бачила крізь очі містера Тумі. На початку, а потім знову в кінці. Спочатку йому все видавалося ворожим і огидним. Наприкінці було краще.
Лорел дивилася на неї з безпорадним подивом.
Дівчинка відпустила Лорел, її рука піднялася й торкнулася щоки жінки.
– А знаєте, він був не таким уже й поганим хлопцем.
Вона закашлялася. Краплинки крові розлетілися з її рота.
– Будь ласка, Дайно, – промовила Лорел.
У неї з'явилося відчуття, ніби вона бачить, як прозорішає ця сліпа дівчинка, й від цього її охопила задушлива, неозорна паніка.
– Прошу, не намагайся більше балакати.
Дайна усміхнулася.
– Я бачила вас, – сказала вона. – Ви гарна, Лорел. Все було таким гарним… навіть мертві речі. Це було так чудесно… розумієте… просто бачити.
Вона сьорбнула отой свій крихітний ковток повітря, видихнула, а потім просто не зробила нового вдиху. Здавалося, її незрячі очі дивляться тепер кудись далеко поза Лорел Стівенсон.
– Дихай, Дайно, будь ласка, – просила Лорел.
Вона вхопила у свої руки руки дівчинки і почала їх безупинно цілувати, немов поцілунками могла повернути життя в те, що вже перебувало поза ним. Це було так несправедливо – померти Дайні після того, як вона врятувала їх усіх; жодний Бог не міг вимагати такої пожертви, тим більше від людей, що якимсь чином вийшли за межі самого часу.
– Будь ласка, дихай, прошу, прошу, прошу, дихай.
Але Дайна не дихала. Минуло багато часу, Лорел повернула руки дівчинки на місце і проникливо вдивлялася в її бліде, застигле обличчя. Лорел очікувала, що її власні очі наповняться сльозами, та сльози не надійшли. Серце її боліло від пекучої печалі, а розум обурено шарпався у глибокому протесті:
"Ох, ні! Ох, несправедливо! Ох, як це несправедливо! Перероби це назад, Боже! Поверни її, проклятий, поверни її, просто поверни її НАЗАД!"
Але Бог нічого не переробив. Монотонно дудоніли реактивні двигуни, і сонце яскравим овалом сяяло на закривавленому рукаві гарної дорожньої сукні Дайни, і Бог нічого не переробив. Лорел подивилася вздовж проходу і побачила, як цілуються Алберт з Бетані. Алберт крізь майку дівчини торкався її грудей, легенько, делікатно, майже релігійно. Здавалося, вони відтворюють якийсь ритуальний образ – символічну репрезентацію життя і тієї впертої, невловимої іскри, що несе життя далі перед лицем найжахливіших перемін і абсурдних поворотів долі. Лорел з надією перевела погляд з них на Дайну… але Бог її не повернув.
Бог нічого не переробив.
Лорел поцілувала застиглий схил щоки Дайни, а потім підняла руку до обличчя дівчинки. Пальці Лорел зупинилися за якийсь дюйм від її повік.
"Я бачила крізь очі містера Тумі. Все було таким гарним… навіть мертві речі. Це було так чудесно – бачити".
– Так, – промовила Лорел. – Я зможу з цим жити.
Вона залишила очі Дайни відкритими.
10
Лайнер рейсу №29 "Американської гідності" мчав на захід крізь дні і ночі, переходячи зі світла в темряву і знову зі світла в темряву, наче пролітав крізь великі, товсті хмари, що сунуть лінивим парадом. Кожний цикл починався трішки швидше за попередній.
Через трохи більше, ніж три години польоту, хмарність під ними зникла – і саме в тому місці, де вона почалася, коли вони летіли на схід. Браян міг би закластися, що хмарний фронт відтоді не посунувся навіть на фут. Під ними мовчазним, чалого кольору простором пролягали Великі рівнини.
– Жодних ознак їх тут нема, – промовив Руді Ворік.
Йому не було потреби уточнювати, про що саме він каже.
– Так, – погодився Боб Дженкінс. – Здається, ми їх випередили, чи то в просторі, чи то в часі.
– Або і в тому, і в іншому, – вставив Алберт.
– Так… або і в тому, і в іншому.
Але обидва помилялися. Коли "767-й" полетів над Скелястими горами, вони знову побачили внизу ті чорні лінії – тонкі, як ниточки, з цієї висоти. Вони виганялися вгору й збігали вниз по нерівних, складчастих схилах, прокреслюючи не зовсім безглузді візерунки в сіро-синьому килимі дерев.