16
Вони вийшли з печери "Послуг аеропорту" через тридцять секунд. Нік ніс за ручку складені ноші. Коли вони підійшли до ряду таксофонів, Нік передав ноші Алберту, і той без слів їх прийняв. Скатертина лежала на підлозі футів за п'ять від Тумі, який тепер хропів, хапаючи повітря потужними неритмічними ривками.
Часу було обмаль, часу було дуже, курва, обмаль, але Нік мусив це побачити. Просто мусив.
Він підняв скатертину і витяг тостер. Один нагрівальний елемент застряг у пазу для хліба; інший вивалився на долівку. Циферблат таймера і ручка, якою посувають хліб, відпали. Один кут тостера ввігнувся досередини. Битий лівий бік перетворився на глибоку круглу вм'ятину.
"Це те місце, яке наразилося на нюхало нашого приятеля Тумі, – подумав Нік. – Дивовижно".
Він струсонув тостер, слухаючи торохкання частин відбитих деталей усередині.
– Всього лише якийсь тостер, – чудувався він. – Я маю друзів, Алберте, – друзів професіоналів, – які не повірять у таке. Я сам насилу в це вірю. Я маю на увазі, всього лише якийсь тостер…
Алберт відвернув голову.
– Киньте його, – промовив він хрипко. – Я не можу його бачити.
Нік зробив, як просив хлопець, і поплескав того по плечі.
– Неси ноші нагору. Я приєднаюся до вас незабаром.
– Що ви збираєтеся робити?
– Хочу подивитися, чи нема в тому кабінеті ще чогось такого, що може стати нам у пригоді.
Алберт якусь мить дивився на нього, але в цій темряві він не міг розгледіти вираз обличчя Ніка. Нарешті він сказав:
– Я вам не вірю.
– А ти й не мусиш, – відгукнувся Нік якимсь дивно делікатним тоном. – Катай нагору, Козирю. Тобто, я хотів сказати, Алберте. Я скоро до вас приєднаюся. І не озирайся.
Алберт ще якусь мить вдивлявся в нього, а потім потягся вгору по застиглому ескалатору – голова похнюплена, ноші, наче валіза, висять у правій руці. Він не озирався.
17
Нік почекав, поки хлопець зникне в мороці. Потім він пішов туди, де лежав Креґ Тумі, і сів навпочіпки поряд з ним. Тумі все ще залишався непритомним, але дихання в нього, схоже, вже трохи вирівнялося. Нік навіть припустив, що ніц неймовірного нема в тому, що після пари тижнів лікування й постійного догляду в шпиталі Тумі міг би оговтатися. Єдина річ ним, принаймні, доведена: він має неймовірно міцний череп.
"Ганьба, що мозок під ним такий розм'яклий, приятелю", – подумав Нік. Він простягнув руки, збираючись одною долонею прикрити Тумі рота, а іншою носа – чи що там від них залишилося. Це забере менше хвилини, і їм не доведеться більше перейматися містером Тумі. Інші б здригнулися в жаху від такого акту – назвали б це холоднокровним убивством, – але Нік вбачав у цьому лише певний страховий поліс, не більше й не менше. Тумі вже раз постав з того, що здавалося повною непритомністю, і тепер один з їхньої групи мертвий, а інша важко, можливо смертельно, поранена. Нема сенсу випробовувати долю далі.
Було тут і ще дещо. Якщо він залишить Тумі живим, що саме він подарує йому, залишивши його живим? Коротке, страдницьке існування в мертвому світі? Шанс подихати помираючим повітрям під закляклим небом, у якому всі звичні атмосферні процеси, схоже, припинилися? Можливість познайомитися з тим чимсь, що наближається зі сходу… наближається з хрумканням гігантських, хижацьких мурах? Ні. Краще позбавити його цього. Це буде безболісним, і вже тільки це буде достатнім проявом доброти.
– Кращим за те, на що ця тварюка заслуговує, – промовив Нік, але все одно чомусь вагався.
Він згадав маленьку дівчинку, як вона дивилася на нього вгору своїми темними, незрячими очима.
"Ви не вбивайте його!" Не прохання; то був явний наказ. З якогось прихованого, останнього резерву вона зібрала трохи сил, щоби віддати йому цей наказ. "Все, що я знаю, він нам потрібен".
"Чому вона збіса так його захищає?"
Нік посидів навпочіпки ще трішки, вдивляючись у знівечене обличчя Креґа Тумі. А коли згори ескалатора заговорив Руді Ворік, він здригнувся так, ніби то був голос самого диявола.
– Містере Гопвел? Ніку? Ви йдете?
– Миттю! – гукнув він через плече. Він знову потягнувся до обличчя Тумі й знову зупинився, згадуючи її темні очі.
"Він нам потрібен".
Він різко скочив на рівні, залишаючи Креґа Тумі в його болісній боротьбі за дихання.
– Уже йду! – гукнув він і легко вибіг вгору по ескалатору.
Розділ 8
Дозаправка. Раннє світло світанку. Поява ленґоліерів. Янгол ранковий. Доглядачі вічності. Зліт.
1
Бетані викинула свою майже геть позбавлену смаку сигарету і вже подолала вгору половину трапа, коли Боб Дженкінс закричав:
– Здається, вони виходять!
Вона розвернулася і кинулася вниз по сходинках. З багажної амбразури, проповзаючи по конвеєрній смузі, виринала низка темних плям. Боб з Бетані побігли їм назустріч.
Дайну несли прив'язаною до нош. Руді тримав їх з одного кінця, Нік – з іншого. Вони пересувалися на колінах, і Бетані почула, як захекано, хрипко хапаючи повітря, дихає той лисий чоловік.
– Дозвольте, я допоможу, – сказала вона, і Руді охоче віддав їй свій кінець нош.
– Старайся не трясти її, – попросив Нік, звішуючи з конвеєра ноги. – Алберте, берися разом з Бетані за той кінець, допоможеш нам підняти її по трапу. Нам треба нести цю штуку якомога горизонтальніше.
– З нею дуже погано? – запитала Бетані в Алберта.
– Не добре, – відповів він похмуро. – Непритомна, але поки жива. Це все, що я знаю.
– А де Ґефні й Тумі? – спитав Боб, коли вони вирушили до літака. Щоби його почули, Бобу довелося трохи підвищити голос; той хрускіт тепер лунав гучніше, а верескливий призвук травмованої трансмісії став у ньому домінантною, навісною нотою.
– Ґефні мертвий, і Тумі також недалеко відстав, – сказав Нік. – Зараз про це не на часі. – Він зупинився перед підніжжям трапа. – Ви двоє, піднімайте свій кінець.
Повільно й обережно вони посунули з ношами вгору по сходах, Нік, зігнувшись з переднім кінцем нош, рухався спиною вперед, Алберт з Бетані, тримаючи ноші піднятими на рівні своїх голів, штовхалися стегнами на вузькому трапі. Боб, Руді і Лорел ішли позаду. Відтоді, як повернулися Алберт і Нік, Лорел заговорила тільки раз – спитала, чи мертвий Креґ Тумі. Коли Нік сказав їй, що той живий, вона уважно до нього придивилася, а потім з полегшенням кивнула.