Дон вирушив за стійку без жодного слова. З бару "Червоний барон" з цілим оберемком картатих, червоно-білих скатертин повернувся Руді Ворік.
– Мені дуже жаль… – почав було він знову, але Нік його обірвав.
Він усе ще дивився на Алберта, обличчя в англійця тепер було лише білим колом над глибшою тінню маленького тіла Дайни. Вже майже запала темрява.
– Можливо, ви не зустрінетеся з містером Тумі; я гадаю, звідси він утік неозброєним, у паніці. Я припускаю, що він або знайшов якийсь сховок, або полишив термінал. Але якщо ви все ж таки на нього наскочите, раджу вам найнаполегливішим чином не зачіпатися з ним, якщо тільки він сам не зробить цього необхідним.
Нік хитнув головою, поглянувши на Дона – той якраз повернувся з парою різницьких ножів.
– Ви обидва, чітко дотримуйтеся ваших пріоритетів. Ваша місія не в тому, щоб вхопити містера Тумі й притягти його до відповідальності. Ваша робота полягає в тому, щоби знайти ноші і якомога швидше принести їх сюди. Нам треба забиратися звідси.
Дон простягнув Алберту один з ножів, але той похитав головою і подивився на Руді Воріка.
– Можна мені натомість скатертину?
Дон подивився на Алберта так, ніби той сказився.
– Скатертину? Навіщо, заради Бога?
– Я покажу.
Алберт стояв на колінах біля Дайни, тепер він підвівся і вирушив за стійку. Почав роззиратися там, не знаючи точно, що саме шукає, але впевнений, що впізнає ту річ, щойно її побачить. Так і сталося. Засунутий вглиб, на полиці знайшовся старомодний двоскибковий тостер. Хлопець його дістав, висмикнув штепсель з розетки, а повернувшись туди, де його чекали інші, туго обмотав шнур навкруг тостера. Він розстелив скатертину і поклав тостер на одному з її кутів. Потім двічі перекинув тостер, загортаючи його в скатертину, наче якийсь різдвяний подарунок.
По кутах Алберт змайстрував тугі вузли "заяче вухо", створивши капшук. Коли він вхопив вільний кінець скатертини й підвівся, загорнутий тостер перетворився на каменюку в швигалці.
– Коли я був малим, ми любили гратися в Індіану Джонса, – сказав Алберт сором'язливо. – Я тоді зробив собі щось на зразок оцього й уявляв, ніби це в мене такий батіг. Одного разу ледь не зламав руку моєму брату Дейвіду. Я впакував у старе покривало противагу з віконного шнура, яку знайшов у гаражі. З дурості, гадаю. Я не знав, як сильно такою штукою можна вдарити. За це я отримав пекельної прочуханки. Може, на вигляд воно ніби дурня, але насправді працює ця штука доволі добре. Завжди працювала, принаймні.
Нік дивився на саморобну зброю Алберта з сумнівом, але не сказав нічого. Якщо серед темряви на нижньому поверсі Алберт почуватиметься комфортніше з загорнутим у скатертину тостером, хай буде так.
– Ну, тоді гаразд. Тепер ідіть, знайдіть ноші й принесіть їх сюди. Якщо їх не знайдеться там, де ті "Послуги аеропорту", пошукайте ще десь. Якщо ви нічого не знайдете протягом п'ятнадцяти хвилин – ні, призначимо десять, – просто повертайтесь сюди і понесемо її так.
– Цього не можна робити! – стиха скрикнула Лорел. – Якщо почнеться внутрішня кровотеча…
Нік скинув знизу на неї очима:
– Там уже є внутрішня кровотеча. А десять хвилин, я гадаю, це максимальний час, який ми можемо приділити цій справі.
Лорел розтулила було рота, щоб відповісти, заперечити, але її зупинив хрипкий шепіт Дайни:
– Він правий.
Дон засунув лезо ножа собі за пояс.
– Ходімо, синку, – сказав він.
Вони перетнули залу разом і вирушили вниз по ескалатору на перший поверх. Дорогою Алберт намотав кінець зарядженої скатертини собі на руку.
5
Нік знову повернувся увагою до дівчинки на підлозі:
– Як ти почуваєшся, Дайно?
– Дуже боляче, – слабенько промовила Дайна.
– Так, звичайно, це так. І я боюся, від того, що я збираюся зробити, заболить набагато дужче, принаймні на кілька секунд. Але цей ніж у тебе в легенях, і його треба витягти. Ти ж це розумієш, правда?
– Так. – Її темні, незрячі очі дивилися на нього. – Страшно.
– Мені теж, Дайно. Мені теж. Але це необхідно зробити. Ти в грі?
– Так.
– Хороша дівчинка. – Нік нахилився й ласкаво поцілував її в щоку. – Така хороша, хоробра дівчинка. Це недовго, даю обіцянку. Я хочу, щоб ти лежала якомога сумирніше, Дайно, і намагалася не кашляти. Ти мене розумієш? Це дуже важливо. Намагайся не кашляти.
– Я намагатимуся.
– Може трапитися такий момент, коли ти відчуєш, що не можеш дихати. Може бути навіть таке відчуття, ніби ти здуваєшся, як проколена шина. Це лячне відчуття, серце моє, й відтак тобі може схотітися ворухнутися або скрикнути. Ти не повинна цього робити. І не повинна кашляти.
Дайна відповіла щось, чого ніхто не дібрав.
Нік глитнув, швидким порухом руки витер піт собі з лоба й обернувся до Лорел.
– Складіть дві з отих скатертин у квадратні тампони. Якомога товстіші. Станьте на коліна поруч зі мною. Якомога ближче. Воріку, зніміть з себе ремінь.
Руді вмент почав виконувати наказ.
Нік знову перевів очі на Лорел. Знову вона була вражена, і цього разу не без приємності, наснагою в його погляді.
– Я візьмуся за ручку ножа і потягну. Якщо він не пробив їй ребро – а судячи з позиції ножа, я так не думаю, – він мусить витягтися одним плавним рухом. У ту ж мить, як він вийде, я відсунуся, даючи вам вільний доступ до зони грудей дівчинки. Ви зразу ж кладете один тампон на рану й тиснете. Тиснете сильно. Не бійтеся зробити їй боляче чи передавити їй груди так, що вона не зможе дихати. У неї щонайменше одна перфорація легень, а я закладаюся, що там пара пробоїн. Саме вони нас мусять турбувати. Ви зрозуміли?
– Так.
– Коли накладете свій тампон, я її трохи підніму проти вашого тиску. Якщо ми побачимо кров у неї на спині, містер Ворік підсуне під неї другий тампон. І тоді, щоб обидва тампони трималися на свої місцях, ми обперезаємо їх ременем містера Воріка. – Він поглянув вгору на Руді. – Коли я гукну, щоб подавали його, зразу подавайте. Не змушуйте мене просити вас двічі.
– Не буду.
– Вам достатньо добре видно, Ніку, щоб таке зробити? – спитала Лорел.
– Гадаю, так, – відповів Нік. – Сподіваюсь, що так. – Він знову подивився на Дайну. – Готова?
Дайна щось мурмотнула.
– Гаразд, – промовив Нік. Він зробив глибокий вдих, а потім випустив повітря. – Допоможи мені, Боже.