"Геть усі? – з сумнівом перепитав занепокоєний куточок її мозку. – Геть УСІ вони сплять? Хіба таке може бути?"
Потім їй надійшла відповідь: кіно. Ті, хто не сплять, дивляться кінофільм, який демонструють у салоні. Звичайно.
Її омило відчуттям майже фізичного полегшення. Тітка Вікі казала їй, що в польоті показуватимуть фільм "Коли Гаррі зустрів Саллі" з Біллі Крісталом і Меґ Раян і що вона сама хотіла б його подивитися…[30] якщо не засне, тобто.
Дайна легенько провела рукою по тітчиному сидінню, нашукуючи її навушники, але їх там не було. Натомість її пальці намацали якусь книжку в паперовій обкладинці. Нема сумнівів, якийсь з любовних романів, що їх так любить читати тітка Вікі – казкові історії про ті дні, коли чоловіки були чоловіками, а жінки ними не були, як вона їх називала.
Пальці Дайни зайшли трішки далі і зупинились на чомусь іще – на гладенькій, дрібнозернистій шкірі. За мить вона намацала зіпер, а ще за мить – ремінець.
Це була сумочка тітки Вікі.
До Дайни повернулося занепокоєння. Навушників на сидінні тітки Вікі не виявилося, але сумочка є. Там лежали всі дорожні чеки, окрім двадцяти, захованих глибоко у власній сумочці Дайни – Дайна це знала, бо чула, як це обговорювали мама з тіткою Вікі перед тим, як вони вийшли з будинку в Пасадені[31].
Чи могла тітка Вікі піти до туалету, покинувши свою сумочку на сидінні? Чи могла вона так зробити, коли її супутниця в цій подорожі не просто десятирічна дівчинка, коли вона не просто спить, але ще й сліпа?
Дайна так не думала.
"Не відкидай свого страху… але й не піддавайся йому. Спокійно сиди і намагайся логічно помислити що тут до чого".
Але їй не подобалося це порожнє крісло і не подобалася ця тиша в літаку. Їй здавалося цілком логічним, що більшість людей мусять спати, а ті, які не сплять, зважаючи на решту пасажирів, тримаються якомога тихіше, проте їй це все одно не подобалося. Якийсь звір з надзвичайно гострими зубами і кігтями прокинувся й почав гарчати в її голові. Вона знала назву того звіра; то була паніка, і, якщо вона не візьме її швидко під контроль, Дайна може зробити щось таке, що шокує і саму її, і тітку Вікі.
"Коли я зможу бачити, коли лікарі в Бостоні виправлять мені зір, мені не доведеться стикатися з такою дурнею, як ця".
Це було безсумнівно правильним, але наразі для неї абсолютно не помічним.
Раптом Дайна згадала, що, перед тим як сідати, тітка Вікі взяла її за руку, загнула на ній всі пальці, окрім вказівного, і підвела той один палець до поручня її крісла. Там був пульт керування – простий, всього лише кілька вмикачів, легко запам'ятати. Серед них два маленьких коліщатка, якими можна користатися, коли одягаєш навушники – одне для перемикання між різними аудіоканалами; інше регулює гучність. Один прямокутний перемикач для керування світлом над кріслом. "Цей тобі не знадобиться, – сказала тітка Вікі з усмішкою в голосі. – Поки що, принаймні". Останньою була квадратна кнопка – якщо її натиснути, прийде стюардеса.
Зараз пальчик Дайни торкався цієї кнопки, ковзаючи по її злегка опуклій поверхні.
"Ти насправді хочеш це зробити? – запитала вона себе, і відповідь надійшла вмить. – Еге ж, хочу".
Натиснувши кнопку, вона почула делікатний дзвіночок. А потім почала чекати.
Ніхто не приходив.
Чувся тільки м'який, немовби вічний, шепіт реактивних двигунів. Ніхто не балакав. Ніхто не засміявся ("Здогадуюся, що цей фільм не такий кумедний, як вважала тітка Вікі", – подумала Дайна). Ніхто не кашлянув. Сусіднє з нею крісло, крісло тітки Вікі, все ще залишалося порожнім, і ніяка стюардеса, упакована в невеличкий, втішливий конверт парфумів, шампуню і слабеньких запахів макіяжу, не нахилилася над нею, щоби спитати Дайну – чи може вона їй щось принести: якийсь наїдок чи, врешті, тієї ж самої води.
Тільки той постійний, м'який гул реактивних двигунів.
Тваринка на ім'я паніка підвивала голосніше, ніж до того. Щоб побороти її, Дайна зосередилася на фокусуванні того свого радарного пристрою, перетворюючи його на щось на кшталт невидимого ціпка, яким вона зможе потягнутися звідси, зі свого крісла посередині пасажирського салону. Їй це добре вдавалося; часом, коли вона зосереджувалася дуже сильно, то майже вірила, що може бачити очима інших людей. Якщо вона думала про це достатньо сильно, достатньо сильно цього хотіла. Одного разу вона розповіла про це своє відчуття міс Лі, і відповідь міс Лі була нехарактерно різкою. "Спільнобачення є частою фантазією сліпих, – сказала вона. – Особливо сліпих дітей. Ніколи не роби помилку, покладаючись на це відчуття, Дайно, бо легко можеш опинитися на витяжці, впавши зі сходів або виступивши перед якимсь автомобілем".
Тому вона відмовилася від своїх зусиль у "спільнобаченні", як це тоді назвала міс Лі, а в тих кількох випадках, коли це відчуття охоплювало її знову – ніби вона бачить світ, притемнений, тремтливий, але ж ось він – очима своєї матері або очима тітки Вікі – Дайна намагалася його позбутися… як та людина, яка боїться, що втрачає розум, намагалася б заблокувати бурмотіння фантомних голосів. Але зараз їй було страшно, і тому вона намагалася подумки намацати інших людей, відчути інших людей, і не знаходила їх.
Жах тепер у ній дуже побільшав, виття звіра паніки стало дуже гучним. Вона відчула, як у її горлі вибудовується крик, і зціпила проти нього зуби. Бо він вийде не криком, а вереском; якщо вона дозволить собі його випустити, він вискочить з її рота, як верещання пожежної сигналізації.
"Я не закричу, – наказувала вона собі відчайдушно. – Я не кричатиму, щоб не конфузити тітку Вікі. Я не кричатиму, не будитиму тих, хто спить, не лякатиму тих, хто не спить, щоб вони не збіглися всі сюди, не примовляли: дивіться, яке перелякане мале дівча, подивіться-но на це перелякане мале сліпе дівча".
Але зараз те радарне чуття – той осередок у ній, що оцінював непевну, різного роду сенсорну інформацію і, здавалося, таки інколи дійсно щось бачив очима інших людей (неважливо, що там про це казала міс Лі), – воно, замість полегшення страху, радше посилювало його в Дайні. Тому що те чуття казало їй, що в колі його ефективності немає нікого. Зовсім нікого.