Лангольєри

Сторінка 36 з 88

Стівен Кінг

Авжеж, він знав. Вони зжеруть його. Ленґоліери зжеруть його цілком.

– Але я не бажаю нікому зла, – повторив він тужливим, безутішним голосом.

На столі лежала надрукована на мімеографі копія графіка чергувань. Креґ відпустив портфель і поклав револьвер на стіл поряд з собою. Він узяв той графік чергувань і якусь мить дивився на нього незрячими очима, а потім з лівого боку аркуша почав відривати довгу смужку.

Ри-ип.

Невдовзі, коли купка тонких смужок – мабуть, найтонших з усіх! – почала накопичуватися на столі, Креґ уже був загіпнотизованим. Але навіть тоді холодний голос батька не зовсім його полишив.

"Сам знаєш, що трапиться".

Розділ 5

Книжечка картонних сірників. Пригоди сендвіча з салямі. Черговий приклад дедуктивного методу. Аризонський Юдей грає на скрипці. Єдиний звук у місті.

1

Крижану тишу, яка застигла після застереження Дайни, розбив зрештою Роберт Дженкінс:

– У нас є певні проблеми, – почав він сухим голосом лектора в аудиторії. – Якщо Дайна щось чує – а після того чудового доказу, який вона нам щойно продемонструвала, я схильний вірити, що вона дійсно щось чує, – нам варто було б знати, що воно таке. Ми не знаємо. Це одна проблема. Брак пального в літаку – це друга проблема.

– Там стоїть "727-й", – сказав Нік. – Затишно припасований до перехідного хобота. Браяне, ви вмієте на такому літати?

– Так, – відповів Браян.

Нік розвів руками в бік Боба і знизав плечима, немов говорячи: "Ось так: один вузол уже розв'язано".

– Припустімо, ми дійсно злетіли знову, і куди нам тоді летіти? – продовжив далі Дженкінс. – Ось вам і третя проблема.

– Геть, – моментально вставила Дайна. – Геть від цього звуку. Ми мусимо забратися геть від цього звуку і того, що його створює.

– Скільки в нас ще часу, як ти вважаєш? – м'яко запитав Браян. – Скільки часу до того, як воно дістанеться сюди, Дайно? Взагалі, маєш бодай якесь уявлення?

– Ні, – відповіла дівчинка з безпечного кола рук Лорел. – Я думаю, воно все ще далеко. Я думаю, час ще є. Але…

– Тоді я пропоную нам зробити саме те, що пропонував містер Ворік, – сказав Боб Дженкінс. – Давайте перейдемо до ресторану, трохи чогось перекусимо й обговоримо, як нам діяти далі. Їжа дійсно справляє благотворний вплив на те, що месьє Пуаро полюбляв називати маленькими сірими клітинами.

– Нам не варто затримуватися, – нервово промовила Дайна.

– П'ятнадцять хвилин, – сказав Боб. – Не більше. І навіть у твоєму віці, Дайно, ти мусила б знати, що корисним діям завжди мають передувати корисні роздуми.

Алберт раптом второпав, що в автора детективів є власні причини, щоби піти до ресторану. Маленькі сірі клітини містера Дженкінса перебували в бездоганному робочому стані – чи, принаймні, йому вони здавались такими, – а після лячно проникливої оцінки письменником їхньої ситуації на борту літака Алберт щонайменше був готовий повірити йому авансом.

"Він хоче нам щось показати, або довести нам щось", – подумав хлопець.

– Напевне, ми ж іще маємо п'ятнадцять хвилин? – прохально запитав він.

– Ну… – нехотя відповіла Дайна. – Гадаю, так.

– Чудово. Отже, вирішено, – бадьоро відгукнувся Боб. І подався через залу в бік ресторану так, ніби вважав само собою зрозумілим, що інші вирушать слідом за ним.

Браян з Ніком перезирнулися.

– Нам краще піти за ним, – тихо сказав Алберт. – Я думаю, він діло знає.

– Якого роду діло? – перепитав Браян.

– Я точно не знаю, але, гадаю, там мусить бути щось таке, що варто з'ясувати.

Алберт вирушив услід за Бобом; Бетані слідом за Албертом, а інші потягнулися за ними, Лорел вела Дайну за руку. Дівчинка була дуже блідою.

2

Ресторан "Дев'яте небо" насправді виявився кафетерієм з повною напоїв і сендвічів вітриною-холодильником углибині та стійкою з іржостійкої сталі, що тягнулася перед довгим, з багатьма секціями тепловим столом. Усі секції були порожніми і сяяли чистотою. Ні плямки жиру не було на грилі. Склянки – оті тривкі, характерні для кафетеріїв гранчасті склянки – були складені акуратними пірамідами на дальніх полицях разом з широким вибором іншого, не менш тривкого кафетерійного посуду.

Роберт Дженкінс стояв біля каси. Коли ввійшли Алберт з Бетані, він спитав:

– Бетані, можна мені ще одну сигарету?

– Ух ти, та ви справжній халявщик, – відгукнулась вона, але добродушним тоном. Діставши пачку "Мальборо", вона витрусила сигарету. Боб її взяв, але, коли Бетані простягнула йому сірники, зупинив її руку.

– Я краще скористаюся якимсь з оцих, гаразд?

Біля касового апарата стояла ваза, повна картонних книжечок сірників з рекламою бізнес-школи "Ласел"[136]. Маленька табличка біля вази повідомляла: "ДЛЯ НАШИХ НЕЗРІВНЯННИХ ДРУЗІВ"[137]. Боб взяв звідти книжечку, розгорнув її і відірвав один сірник.

– Звісно, – погодилась Бетані. – Але навіщо?

– От це ми зараз і спробуємо з'ясувати, – відповів Дженкінс. Він поглянув на інших. Вони стояли поряд півколом, спостерігали – всі, окрім Руді Воріка, котрого вже занесло вглиб робочої зони, де він уважно інспектував вміст вітрини-холодильника.

Боб креснув сірником. Той залишив якийсь білий мазок на чиркалі, але не загорівся. Він креснув ним знову з тим самим результатом. На третій спробі картонний сірник погнувся. Та й більша частина його головки все одно стерлася.

– Так, так, – промовив Боб тоном, абсолютно позбавленим здивування. – Я припускаю, що вони відсиріли. Нумо, спробуймо книжечку з дна, гаразд? Там вони мусять бути сухими.

Він зарився на дно вази, розсипавши на стійку кілька картонних книжечок. На око Алберта, всі вони мали абсолютно сухий вигляд. За спиною в хлопця знову скинулися очима Браян з Ніком.

Боб виловив книжечку сірників, відірвав один і спробував його запалити. Той не загорівся.

– Псячий син, – вилаявся Дженкінс. – Схоже на те, що щойно ми відкрили ще одну проблему. Я можу позичити ваші сірники, Бетані?

Дівчина подала їх без жодного слова.

– Зачекайте хвильку, – промовив повагом Нік. – Що ви наразі відкрили, друже?

– Тільки те, що ця ситуація має ширші наслідки, ніж нам спершу уявлялося, – сказав Боб. Очі в нього залишалися доволі спокійними, проте обличчя, з якого вони дивилися, виглядало змарнілим. – І ще в мене є думка, що ми могли припуститися однієї великої помилки. Що є досить зрозумілим, зважаючи на обставини… але допоки ми не виправимо наше уявлення стосовно даного предмета, мені не віриться, що ми зможемо добитися бодай якогось прогресу. Я назвав би це аберацією перспективи.