Алберт задумався. Подивився довкола. Знову подивився на Дженкінса.
– А знаєте, – мовив він, – так і є. Таке відчуття, що зараз майже обідній час. Ну, хіба не дурня?
– Це не дурня, – сказала Бетані. – Це просто джетлаг[133].
– Я не згоден, – заперечив Дженкінс. – Ми, юна пані, летіли з заходу на схід. Будь-яка темпоральна дезорієнтація у тих, хто подорожує з заходу на схід, відбувається протилежним чином. Час їм здається ранішим, ніж насправді.
– Я хочу запитати у вас про дещо, що ви зауважили в літаку, – мовив Алберт. – Коли капітан сказав нам, що десь мусять бути й інші люди, ви промовили: "хибна логіка". Насправді ви сказали це двічі. Але мені його слова здаються досить переконливими. Ми всі спали, і ось ми тут. А якщо та штука трапилася о… – Алберт поглянув на годинник, – о 4:07 за Бенгорським часом, у цьому місті майже всі мусили спати.
– Так, – люб'язно погодився Дженкінс. – Тоді де ж вони?
Алберт розгубився:
– Ну…
Пролунав грюк, це Нік різко кинув слухавку одного з таксофонів. Той стояв останнім у довгому їх ряду; Нік уже перепробував усі.
– Щоб їм за… пастися, – промовив він. – Вони всі неробочі. Що платні, що прямого виклику. Браяне, ви сміливо можете додати до виразу "жодна собака не дзявкне" також "жоден телефон не дзвякне".
– То що ж нам тепер робити? – спитала Лорел. Сама почувши, як нещасно звучить її голос, вона відчула себе такою змалілою, такою зніченою. Поруч з нею повільно оберталася на місці Дайна. Схожа на тарілку радіолокатора в людській подобі.
– Давайте піднімемося, – запропонував Лисий. – Там мусить бути ресторан.
Усі подивилися на нього. Ґефні фиркнув:
– У вас тільки одне на думці.
Лисий поглянув на нього згорда:
– По-перше, моє ім'я не містер, а Руді Ворік. По-друге, люди краще думають, коли у них шлунок повний. – Він знизав плечима. – Просто такий закон природи.
– Я думаю, містер Ворік цілком правий, – сказав Дженкінс. – Нам усім не завадило б чогось поїсти… і, якщо ми піднімемося, там можуть знайтися якісь інші підказки щодо того, що з нами трапилося. Я схиляюся до того, що вони знайдуться.
Нік знизав плечима. Він раптом здався втомленим і розгубленим.
– Чом би й ні, – промовив він. – Я вже починаю відчувати себе якимсь містером Робінзоном-Чорти-Його-Забирай-Крузо.
Безладним гуртом вони вирушили до ескалатора – також безживно закляклого. Алберт, Бетані і Боб Дженкінс йшли разом трохи позаду.
– Ви щось знаєте, правда? – спитав Алберт. – Що саме?
– Можливо, я щось розумію, – поправив його Дженкінс. – А можливо, й ні. Наразі я поки що притримаю язика за зубами… окрім однієї поради.
– Якої?
– Це не для вас; це для юної пані. – Він обернувся до Бетані. – Економте сірники. Така моя пропозиція.
– Що? – насупилася на нього Бетані.
– Ви мене чули.
– Йой, гадаю, що так, але не второпаю, що ви маєте на увазі. Напевне там є газетний кіоск, нагорі, містере Дженкінс. У них повно сірників. І сигарет, і одноразових запальничок.
– Згоден, – сказав Дженкінс. – І все ж таки раджу вам заощаджувати ваші сірники.
"Він знову грає Філо Крісті, чи як там його", – подумав Алберт.
Він уже було збирався вказати на це, ввічливо попрохавши містера Дженкінса згадати, що вони не в якомусь з його романів, коли Браян Інґал зупинився перед підніжжям ескалатора, і то так раптово, що Лорел довелося різко смикнути Дайну за руку, щоб сліпа дівчинка на нього не наштовхнулася.
– Легше на поворотах, гаразд? – попросила Лорел. – На той випадок, якщо ви не помітили, тут незряча дитина.
Браян її проігнорував. Він блукав поглядом по невеличкому гурту біженців.
– Де містер Тумі?
– Хто? – перепитав лисий чоловік… тобто, Ворік.
– Той парубок, у якого важлива зустріч у Бостоні.
– Кому воно треба? – кинув Ґефні. – Зник з очей, зійшов і з думки.
Але Браяну було тривожно. Йому не подобалася сама думка, що Тумі міг десь заникатися й діяти самостійно. Він не розумів чому, але йому зовсім не подобалася така перспектива. Він кинув погляд на Ніка. Нік знизав плечима, потім похитав головою.
– Я не бачив, коли він зник, друже. Загрався з телефонами. Вибачаюся.
– Тумі! – крикнув Браян. – Креґ Тумі! Де ви?
Відповіді не було. Тільки та сама химерна, гнітюча тиша. І тоді дещо зауважила Лорел, дещо таке, від чого в неї похолола шкіра. Браян, склавши долоні, кричав угору вздовж ескалатора. В будівлі з такою високою стелею мусило відповісти бодай якесь відлуння.
Але тут його не було. Жодного відлуння, зовсім.
10
У той час поки інші були зайняті справами на першому поверсі – двоє підлітків та той стариган стояли біля ятки компанії з оренди авто; решта дивилися як громило-британець випробовує телефони, – Креґ Тумі тихо, як мишка, прокрався нагору по бездвижному ескалатору. Він точно знав, куди бажає потрапити; він точно знав, що шукати, коли туди дістанеться.
Швидкими кроками, розмахуючи портфелем біля правого коліна, він пішов через велику чекальну залу. Ігноруючи як порожні крісла, так і порожній бар під назвою "Червоний барон". У дальньому кінці цього приміщення, над гирлом широкого, темного коридору висів покажчик. З такими написами на ньому:
ПЕРОН №5 ПРИБУТТЯ МІЖНАРОДНИХ РЕЙСІВ
КРАМНИЦІ Д'ЮТІ-ФРІ
МИТНИЦЯ США
СЛУЖБА БЕЗПЕКИ АЕРОПОРТУ
Креґ уже мало не дістався початку коридору, коли знову поглянув у широке вікно на аеродромне поле… і тут же його швидка хода затнулася. Він повільно наблизився до вікна і подивився надвір.
Там не було на що дивитися, крім порожнього бетону і застиглого, безколірного неба, але попри це його очі почали витріщатися, він відчув, як страх починає вповзати йому в серце.
"Вони йдуть", – раптом повідомив йому чийсь мертвий голос. То був голос його батька, і говорив він з маленького, примарного мавзолею, прихованого в якомусь похмурому куточку душі Креґа Тумі.
– Ні, – прошепотів Креґ, і це слово сплело маленьку квітку з туману на вікні перед його губами. – Ніхто не йде.
"Ти поводився погано. Гірше того, ти лінувався".
– Ні!
"Так. У тебе була домовлена зустріч, а ти її пропустив. Ти втік. Ти втік, та ще й не куди-небудь, а в таке ідіотське місце, як Бенгор у штаті Мейн".
– Це не моя вина, – пробурмотів Креґ. Тепер він уже стискав ручку свого портфеля майже з болісною міццю. – Мене завезли проти моєї волі. Мене… мене захопили силою!