"Крім того, – подумав він, – не думаю, щоби поблизу знайшовся хтось, хто заїдатиметься щодо безцільної витрати пального… хоч як там мало його залишилося невитраченого".
Потім він розстібнув на собі ремені безпеки й підвівся.
– Що далі, Браяне? – запитав Нік. Він також встав, і Браян уперше помітив, що Нік не менш як на чотири дюйми вищий за нього. Йому подумалося: "Я був командиром. Відтоді як трапилася ця химерія – якщо точніше, відтоді як ми довідалися, що вона трапилася, – я був тут командиром. Але, гадаю, найближчим часом це зміниться".
І раптом прийшло розуміння, що йому це байдуже. Проведення "Боїнга" крізь хмари забрало всю, до останньої унції, відвагу, яку він мав. Але він не очікував подяки за те, що не занепав духом і виконав свою роботу; відвага була однією з тих властивостей, за які він отримував зарплатню. Браяну згадалося, як один пілот сказав йому якось: "Нам платять сто тисяч доларів і більше на рік, Браяне, і роблять вони так лише з однієї причини. Бо знають, що в кар'єрі майже кожного пілота трапляються тридцять чи сорок секунд, коли він мусить зробити щось надважливе. Нам платять за те, щоб ми не заціпеніли, коли ті секунди нарешті трапляться".
Авжеж, мозку напрочуд легко тобі наказувати прямувати вниз – хоч є там хмари, хоч – ні, а іншого вибору просто немає; натомість твої власні нервові рецептори не перестають верещати своє споконвічне застереження, транслювати споконвічний, найвищої напруги, страх перед невідомим. Коли дійшло до критичної межі, навіть Нік – ким він не є і що б він не робив на землі – хотів був забратися від тих хмар. Йому потрібен був Браян, щоби зробити те, що мусило бути зробленим. Він і всі решта потребували Браяна, щоб він став їхньою відвагою. Тепер вони на землі, і жодних монстрів не виявилося під хмарами; тільки ця дивна тиша і багажна валка, покинута під крилом "Боїнга-727" компанії "Дельта".
"А отже, мій друже вивертач носів, якщо ви бажаєте перебрати на себе відповідальність і стати капітаном, моє вам благословення. Я навіть дозволю вам поносити свого кашкета, якщо забажаєте. Але не раніше, ніж ми вийдемо з літака. До того і ви, і решта тих гусей залишаєтеся на моїй відповідальності".
Але ж Нік поставив йому запитання, і Браян вважав, що той заслуговує на відповідь.
– Далі ми висадимося з літака і подивимось, що тут до чого, – промовив він, протискуючись повз англійця.
Нік притримав Браяна, поклавши руку йому на плече:
– Ви думаєте…
Браян відчув спалах нехарактерного для себе гніву. Різким порухом він вивернувся з-під руки Ніка:
– Я думаю, ми висадимося з літака, – сказав він. – Тут нема кому подати нам телескопічний перехідний хобот чи підкотити трап, тому, я думаю, ми скористаємося евакуаційною сковзанкою. Після цього думайте ви. Друже.
Браян проштовхнувся в перший клас… і ледве не впав, перечепившись через столик-візок, що лежав на боку. Там було повно битого скла і до різі в очах смерділо розлитим алкоголем. Браян переступив через візок. Нік наздогнав його наприкінці секції першого класу.
– Браяне, якщо я сказав щось таке, що вас образило, прошу вибачення. Ви виконали збіса гарну роботу.
– Ви мене не образили. Просто протягом останніх десяти, приблизно, годин мені довелося залагоджувати ситуацію з розгерметизацією над Тихим океаном, дізнатися про те, що моя дружина загинула в ідіотській квартирній пожежі в Бостоні й що Сполучені Штати скасовано. А отже, я почуваюся трохи прибитим.
Браян пройшов через бізнес-клас до загального салону. Якусь мить там висіла цілковита тиша; люди просто сиділи, світячи на нього своїми білими, німотно безтямними обличчями.
Потім почав аплодувати Алберт Кавснер.
За мить до хлопця приєднався Боб Дженкінс… і Дон Ґефні… і Лорел Стівенсон. Лисий чоловік озирнувся навкруги і також почав аплодувати.
– Що там таке? – спитала Дайна. – Що відбувається?
– Це капітан, – відповіла Лорел. Вона почала плакати. – Це капітан, який нас безпечно посадив.
Тоді і Дайна також почала аплодувати.
Браян дивився на них, ошелешений. Нік, який стояв позаду нього, теж приєднався до оплесків. Пасажири розстібали ремені безпеки, підводилися і, стоячи перед своїми кріслами, аплодували йому. Тільки троє не приєдналися: Бетані, бо зомліла, бородань, який так і хропів у задньому ряду, та Креґ Тумі, котрий обвів усіх своїм місячно-бляклим поглядом, а потім почав відривати нову смужку від журналу авіакомпанії.
6
Браян відчув, як у нього спалахнуло обличчя – це було якось уже зовсім недоладно. Він підняв руки, але попри це люди ще якусь мить не вщухали.
– Леді і джентльмени, прошу… прошу… я вас запевняю, це була абсолютно рутинна посадка…
– То дрібка, мем… н'варт'оно ува'и, – промовив Боб Дженкінс, дуже вправно імітуючи Ґері Купера[122], і Алберт вибухнув сміхом. Поряд з ним, розплющуючись, затріпотіли очі Бетані і дівчина почала збентежено роззиратися.
– Ми сіли живими, правда? – спитала вона. – Боже мій! Це чудесно! Я думала, всі ми вже мертві трупаки.
– Прошу, – повторив Браян. Він підняв руки вище, тепер химерно відчуваючи себе Річардом Ніксоном[123], який приймає номінацію від своєї партії ще на чотири роки. Довелося поборювати в собі раптові схлипи сміху. Він не міг собі такого дозволити; пасажири б не зрозуміли. Їм був потрібен герой, і вони вибрали його. Чому б йому не прийняти цю роль… і скористатися нею. Він все одно мусить ще висадити їх з літака, врешті-решт. – Будь ласка, чи не могли б ви приділити мені увагу!
Вони один по одному перестали аплодувати і дивилися на нього запитально – всі, окрім Креґа, який зненацька рішучим жестом відкинув журнал. Він розстібнув на собі ремінь безпеки, підвівся і, відштурхнувши ногою вбік паперову кучугуру, виступив у прохід. Зосереджено суплячись, він почав ритися в багажному відділенні над своїм кріслом.
– Ви самі дивилися в ілюмінатори, отже, знаєте стільки ж, скільки й я, – сказав Браян. – Більшість пасажирів і весь екіпаж цього рейсу зникли, поки ми спали. Вже це досить безглуздо, але зараз, як виглядає, ми зіштовхнулися з іще безглуздішою загадкою. Схоже на те, що багато народу також зникло… але логіка підказує, що десь мусять бути й інші люди. Ми вижили під час того хтозна-що-воно-таке, а отже, інші також мусили вижити.