– Ну… може, все це просто фейк, – висловив припущення Алберт. – Може, ми все ще на землі і все, що ми бачимо за вікнами, нам якось демонструється проекторами. Я колись бачив подібне в якомусь фільмі.
Дженкінс повільно, з сумом похитав головою.
– Я певен, що той фільм був цікавим, проте не вірю, що таке можна здійснити в реальному житті. Не думаю, якщо тільки наша намислена секретна агенція не створила якийсь досконалий ультраширокий екран 3-D проекції. Те, що зараз відбувається, Алберте, відбувається не тільки всередині нашого літака, і впоратися з цим дедукції несила.
– Але ж цей пілот, – дико вигукнув Алберт. – Як бути з тим, що він вигулькнув у потрібному місці в потрібний час?
– Алберте, ви фанат бейсболу?
– Га? Ні. Тобто, інколи я дивлюся "Доджерсів"[98] по телевізору, але не дуже.
– Ну, тоді дозвольте мені розповісти вам про найдивовижнішу статистику одного матчу цієї гри, самою суттю якої і є статистика. У 1957 році, відбиваючи м'яча, Тед Вільямс[99] добіг до бази шістнадцять разів поспіль. Це відбулося протягом шести ігор. У 1941 році Джо Ді Маджіо[100] успішно відбивав у п'ятдесяти шести іграх поспіль, але ймовірність того, що вдалося Ді Маджіо, блідне в порівнянні з ймовірністю досягнення Вільямса, шанси на яке десь ближче до одного проти двох мільярдів. Бейсбольні фанати полюбляють казати, що серію Ді Маджіо ніхто не повторить. Я не згоден. Але я б залюбки заклався на те, що, якщо в наступну тисячу років ще гратимуть у бейсбол, Вільямсові шістнадцять баз підряд так і залишаться рекордом.
– І що з цього всього випливає?
– Випливає те, що я вважаю присутність цієї ночі капітана Інґала на борту не більш і не менш як випадковістю – такою ж, як шістнадцять баз поспіль Теда Вільямса. І, зважаючи на наші обставини, я назвав би це вельми щасливим випадком. Алберте, якби в житті було, як у детективному романі, де випадкові збіги не дозволено, а неймовірність шансів ніколи не триває задовго, життя було б набагато пристойнішою справою. Втім, я переконався, що в житті випадковість не виняток, а правило.
– Що ж тоді зараз відбувається? – прошепотів Алберт.
Дженкінс видав довге, нелегке зітхання.
– Боюся, я не та людина, в якої треба про це питати. Вельми погано, що на борту зараз немає Леррі Нівена чи Джона Варлі[101].
– Хто ці люди?
– Наукові фантасти.
3
– Не думаю, що ви читаєте наукову фантастику, чи не так? – зненацька запитав Нік Гопвел. Браян обернувся, дивлячись на нього. Відтоді як Браян взявся за управління "Боїнгом" рейсу №29, тобто, тепер уже майже дві години тому, Нік тихо сидів у штурманському кріслі. Він мовчки слухав, поки Браян не припинив намагання зв'язатися з кимось – з будь-ким – на землі чи в повітрі.
– Дитиною я був від неї в шаленому захваті, – відповів Браян. – А ви?
Нік усміхнувся:
– Поки мені не виповнилося років вісімнадцять, я був упевнений, що Свята Трійця складається з Роберта Гайнлайна, Джона Кристофера і Джона Віндема[102]. Друже, я оце сидів тут і перебирав у голові всі ті старі книжки. І думав про такі екзотичні речі, як викривлення часу і викривлення простору та рейдерські операції космічних прибульців.
Браян кивнув. Йому полегшало. Приємно було знати, що він не єдиний, у кого зринають божевільні думки.
– Я маю на увазі, що в нас насправді нема жодного способу дізнатися, чи залишилося бодай щось там, унизу, або є?
– Ні, – сказав Браян. – Нема.
Над Іллінойсом низькі хмари приховували темний масив землі далеко внизу під літаком. Браян був упевненим, що це все ще та сама земля – Скелясті гори мали втішливо знайомий вигляд, навіть з висоти 36 000 футів, – але поза цим упевненості він не мав ні в чому. І така хмарність могла триматися аж до Бенгора. З недіючою авіадиспетчерською службою щось насправді знати він не мав змоги. Браян уже програв собі в голові певну кількість сценаріїв, і найнеприємнішим жеребом був такий: вони виходять з хмар і виявляють, що всі ознаки людського життя – включно з аеродромом, на якому він сподівався приземлитися, – щезли. І де йому тоді садовити цього птаха?
– Чекання для мене завжди було найважчою частиною, – промовив Нік.
"Найважчою частиною чого?" – спитав себе Браян, проте не промовив цього.
– Скажімо, ви нас опустите до п'яти тисяч футів чи десь так? – зненацька запропонував Нік. – Просто, щоби швиденько роздивитися. Можливо, кілька побачених маленьких містечок і міжштатних шосе заспокоять нам мізки.
Браян уже встиг обдумати таку ідею. Обдумував він її з великим жаданням.
– Це спокусливо, – сказав він. – Але я не можу цього зробити.
– Чому ні?
– Щонайперше, я відповідаю за пасажирів, Ніку. Залишається небезпека паніки, навіть якщо я попередньо все поясню. Я думаю, зокрема, про нашого крикливого приятеля з важливою зустріччю в "Пру". Того, якому ви накрутили носа.
– Я зможу з ним упоратися, – запевнив Нік. – І з будь-ким іншим, хто почне бушувати, також.
– Не сумніваюся, що зможете, – мовив Браян, – але я все одно не бачу потреби лякати їх без необхідності. Перегодом ми й так про все дізнаємося. Ми ж не можемо залишатися в повітрі вічно, самі розумієте.
– Ваша правда, і аж занадто, друже, – сухо погодився Нік.
– Я міг би зробити це в тому випадку, якби був упевнений, що вийду з-під хмарного покриву на висоті п'яти чи чотирьох тисяч футів, проте без АДС й без інших літаків, з якими можна було б порадитися, такої впевненості не маю. Я навіть не знаю напевне, що за погода там, унизу, і наразі, кажучи це, я не маю на увазі звичайні відхилення. Можете сміятися з мене, якщо хочете…
– Я не сміюся, друже. Я й зблизька не схильний до сміху. Повірте мені.
– Ну, припустімо, ми дійсно пройшли крізь викривлення часу, як у якомусь фантастичному оповіданні? Що, як я опущу нас униз крізь хмари, ми нашвидку поглянемо на череду бронтозаврів, які пасуться на полі якогось фермера Джона, а потім нас відразу ж розірве на шмаття циклоном або спопелить блискавками?
– Ви насправді вважаєте, що це можливо? – запитав Нік.
Браян подивився на нього уважно, аби пересвідчитися, чи було це запитання саркастичним. Схоже, що ні, але важко було судити напевне. Британці славні своєю здатністю до гумору з незворушним обличчям, хіба не так?