– Дякую, – ображено відгукнувся Браян. – Але я налагоджений.
– Гаразд, зараз же – що ви збираєтесь робити? Ви можете вести літак без тих наземних маячних штучок? Зможете уникати інших літаків?
– Я так само можу летіти тільки з бортовим обладнанням, – мовив Браян. – А щодо інших літаків… – він показав на екран радара. – Цей сучий син каже, що там немає ніяких інших літаків.
– Хоча вони можуть бути, – тихо проказав Нік. – Може бути, що й радіообладнання, і радар помиляються, принаймні наразі. Ви були прохопилися про ядерну війну, Браяне. Я думаю, якби відбувся обмін ядерними ударами, ми б про це дізналися. Але це не означає, що там не трапилося якоїсь іншої катастрофи. Вам знайоме явище, яке називається електромагнітним імпульсом?
У Браяна промайнула згадка про Мелані Тревор.
"Ой, а ще ми отримали повідомлення про полярне сяйво над пустелею Могаве. Можливо, цього вам не варто проспати?"
Може, це через нього? Через якесь химерне атмосферне явище?
Браян припускав, що це якраз можливо. Але, якщо так, чому він не чув жодних атмосферних розрядів по радіо? Чому на екрані радара нема жодної інтерференції хвиль? Звідки ця мертва порожнеча? А ще йому не вірилося, що полярне сяйво винне у зникненні від ста п'ятдесяти до двохсот пасажирів.
– Ну? – запитав Нік.
– Нехай ви механік, – нарешті промовив Браян, – але я не думаю, що це електромагнітний імпульс. Усе бортове обладнання – включно з покажчиком курсу – здається, працює просто чудово. – Він показав на цифровий компас. – Якби ми зазнали електромагнітного імпульсу, цей малюк з'їхав би з глузду. Але він тримається неухильно стабільно.
– Дійсно. Ви вирішили й надалі тримати курс на Бостон?
"Ви вирішили…"
Й на цьому залишки Браянової паніки вичерпалися. "Усе правильно, – подумав він. – Тепер я капітан цього судна… врешті-решт, усе зводиться до цього. Ви мусили б нагадати мені про це в першу чергу, друже мій, і позбавили б нас обох багатьох прикрощів".
– "Логан" на світанку, не маючи поняття, що відбувається на землі під нами, а також у довколишньому світі? В жодному разі!
– Тоді який у нас пункт призначення? Чи вам потрібен час, щоби розважити це питання?
Браян часу не потребував. А тепер ще й інші дії, які він мусив виконати, почали вишиковуватися в ряд.
– Я знаю, – сказав він. – І, гадаю, вже час поговорити з пасажирами. З тими небагатьма, які залишилися, у всякому разі.
Браян узяв мікрофон, і в цю саму мить у кабіну поткнув свою голову той лисий чоловік, що був спав у бізнес-класі.
– Чи не буде хтось із вас, джентльмени, таким ласкавим, щоби пояснити мені, що трапилося з усією обслугою на цьому судні? – роздратовано запитав він. – Я так приємно виспався… але зараз мені хотілося б уже й повечеряти.
10
Дайна Беллмен почувалася набагато краще. Так добре було мати навкруг себе інших людей, відчувати їх втішливу присутність. Вона сиділа в невеличкому гурті разом з Албертом Кавснером, Лорел Стівенсон і чоловіком в обстріпаному спортивному піджаку, який відрекомендувався Робертом Дженкінсом. Він сказав, що є автором понад сорока детективних романів, і прямував у Бостон, щоб виступити там з доповіддю на форумі фанатів цього жанру.
– Зараз, – сказав він, – я бачу, що втрапив у колізію, набагато загадковішу за найбільш екстравагантні з тих, які я коли-небудь наважився б розписувати.
Ця четвірка сиділа в центральному ряді, ближче до переду загального салону. Чоловік у светрі під горло сидів під правим бортом на кілька рядів позаду, тримаючи хустинку собі біля носа (який насправді перестав кровоточити ще кілька хвилин тому), і парився в пихатій самотності. Неподалік, ніяково за ним наглядаючи, сидів Дон Ґефні. Ґефні заговорив тільки раз, спитавши в Під Горла, як того звуть. Під Горло не відповів. Він просто втупився в Ґефні поглядом зловісної глибини понад букетом свого зіжмаканого носовичка.
Більше Ґефні нічого не питав.
– Хто-небудь має бодай якесь уявлення, що тут відбувається? – ледь не благально промовила Лорел. – Завтра в мене мусила розпочатися перша за десять років справжня відпустка, а тут зараз таке.
Алберт ненароком якраз дивився впрост на міс Стівенсон, коли вона це промовляла. Коли прозвучала фраза про її першу за десять років справжню відпустку, очі пані раптом смикнулись вправо і швидко три-чотири рази змигнули, немов в одне з них щойно потрапила крихітна порошинка. Думка така сильна, що, назвімо її впевненістю, зринула йому в мозку: ця пані бреше. З якоїсь причини ця пані бреше. Він придивився до неї уважніше і не знайшов нічого особливо визначного – просто жінка зі слідами в'янучої миловидності, жінка, яка притьмом виходить з віку "до тридцяти", наближаючись до середнього (а для Алберта тридцять років якраз і були тим порогом, за яким починався середній вік), жінка, яка невдовзі стане безбарвною невидимкою. Але наразі вона була яскравою; щоки в неї аж палали. Він не знав, що означає ця брехня, але помітив, як вона вмент освіжила її миловидність, зробила цю пані ледь не красунею.
"Ось та пані, якій варто частіше брехати, – подумав Алберт. А тоді, перш ніж він чи хтось інший встиг відповісти цій жінці, з гучномовців угорі почувся голос Браяна:
– Леді і джентльмени, говорить капітан.
– В сраці моїй капітан, – гарикнув Під Горло.
– Замовкніть! – вигукнув Ґефні через прохід.
Під Горло подивився на нього, здригнувся і затих.
– Як ви, безсумнівно, знаєте, зараз у нас надзвичайно дивна ситуація, – продовжував Браян. – Нема потреби мені вам її пояснювати; щоб зрозуміти, вам достатньо роззирнутися довкола себе.
– Я нічого не розумію, – пробурмотів Алберт.
– Мені також відомі деякі додаткові деталі. Боюся, вони не будуть для вас надто втішливими, але, оскільки ми в цьому разом, я хочу бути якомога відвертішим. Я не маю жодного зв'язку між пілотською кабіною і наземними службами. Крім того, приблизно п'ять хвилин тому ми мусили ясно побачити з нашого літака вогні Денвера. Побачити їх нам не вдалося. Єдиний висновок, який я готовий з цього зробити просто зараз, – хтось там забув сплатити рахунок за електрику. І, поки ми не дізнаємося трохи більше, це єдиний висновок, який будь-хто з нас має зробити.