— Але з Дмитром що було! Приїхали ми, а він пустив з себе пару. Я гадав, що тепер зробить лаидвійтисі суд, а він каже, що мусить іти до Качурковського. Але вона не дурна... "Поступлю я тобі тепер, то вже твоє буде верхи мого, а там би ти, може, і бити зважився. Ні. Гей, Семене, визуйте його". Що було робити? Кажу я: "Ландвійте, наставте ногу, бо буде і вам, і мені!" Визув я його, вона сховала чоботи та й каже: "Продам коралі, продам свою хату в Заяркові, а ти в касі гроші заложи і маєш мені скинутися з війтівства. Не будеш ландвійтом, то будеш порядний ґазда, бо професор, і писар, і всі лайдаки покинуть тебе".
— Та й продала хату в Заяркові, продала, то правда. Я торгував для сина або й на гиндель, а жид купив на корчму.
— І Дмитро не пускає жадної штуки, він ландвійтом уже не буде. Не на те гроші в касі заложив.
— А чорні штани кравець йому пошив; таж сім років уже війтував, уже на восьмий. Як же тепер він піде у чорних штанах жати? Таж тріснуть йому в кроці, ніж один сніп зв'яже.
— Ей, куди йому до того. Йому вже й мозолі з рук злізли.
— Не бійся, поростуть наново. Хто таку бабу має, той мусить з мозолями в домовину піти.
— Але маєток не розлізеся. Щось Дмитро і дітям лишить, у домовину йдучи. Чи добре я кажу?
— На всьо божа воля, а ми можемо ще випити пива або гараку.
— Хіба вип'єм гараку на кінець, бо там надворі добра студінь.
І подав їм Лейба чвертку гараку.