Постукано в двері. Вона знала, що се Кость, і не ворухнулася, а тільки промовила: "Увійдіть".
— Ви дома? — спитав Кость, причинивши двері.— Здрастуйте... Що се ви не світите?
— А навіщо? Сядьте, Костю. Чи вже час іти?
— Та схоже на те.
Він повісив на гвіздок коло порога картуза, підійшов до столу й сів.
— Сумно, Костю.
Він глянув на неї в темряві, та, нічого не побачивши, перепитав тільки:
— Сумно? Чого се вам так?
— Не знаю... раптом якось... Така нудьга, така нудьга.
— Хм... дивно... Драгуни приїхали.
— І драгуни, Костю, нудно, і все нудно.
Кость знову глянув у її бік, ворухнувсь на стільці й нічого не відповів.
— З вами траплялося отаке, Костю? Наче хто кілок забив... розумієте? — щось зайве вдерлося в настрій і одразу... таке гидке почування. Не розчарування, не зневір'я, ні...
— Реакція? — спробував підказати він.
Вона підождала, ніби приміряючи формулу до свого почування, й з досадою кинула:
— Кий чорт! Сама не знаю... Ат!
Вона раптом підвелася й сіла.
— Ходімо, чи що? Може, трохи розважусь.
Він ніби зрадів, ніби скинув з себе почуття ніяковості й заметушився, допомагаючи їй зодягтись у темряві.
— Се не довго буде, як ви думаєте? Про що там? — механічно сипала вона питаннями, відчуваючи з дражливою приємністю близькість високого, ставного, дужого й міцного як дуб токаря.
Вони вийшли й провулком звернули в степ. Кость почав оповідати — довго, докладно. Але слова, в які красень токар вкладав усю душу, не хвилювали її, бо гинули поза її свідомістю. А він говорив, що настав рішучий момент, від якого залежатиме розв'язка довгої, впертої, рисковитої справи, що багато жертв понесено, що доведеться декому незабаром, може, навіть сю ніч, наложити коли не життям, то волею... Та що се в порівнянні із здобутками, яких зараз, звичайна річ, не підрахуєш, не усвідомиш, не побачиш...
Панна Клава пильно слухала, але якби він спитав її про щось, зв'язане з тим, що він досі говорив, то вона б не відповіла. Жаденним ухом вона ловила тільки музику його низького, грудного голосу, любуючи з м'яких, часом несподівано гарних, переливів; бачила поруч себе тільки високу темну постать і уявляла, якою жагою, захватом горять його карі променисті очі й палають лиця... Свої міркування, коли бракувало слів, продовжував він виразними, повними сили й зграбності, рухами, й сі рухи його разом з рокотливою мелодією голосу викликали в ній солодко-химерні, таємно-далекі бажання, втілити які в думку, в розуміння, в слово вона вагалася сама перед собою. А він говорив... В його словах не було нічого нового, чого б не знала вона. Все ті самі міркування, вихоплені з промов, з нелегальних, заялозених від постійного вживання брошур, тільки пристосовані до місця й дії. Але Кость вкладав у них величезну силу переконання, пристрасті, певності, віри, і відчувалося, що він їх не тільки передумав, але перепочув, пережив, що вони зріднились, злилися з його духовою істотою навіки. Мертві, сухі формули одяглися в плоть і кров, нудна ідеологія перетворилася у вічно живу, неблеклу красу пориву. Се запаляло, вимагало відгуку через захоплення, як необхідного закінчення гармонії. І коли панна Клава мовчала, повна невловимих, нез'ясованих переживань, то розмова його щораз холоднішала, робилася все більш уривчастою, рухи повільнішими... зрештою він замовк, мусів замовкнути, але се сталося так несподівано, що вона аж зупинилася. Він так само.
— Що таке? Надалеко вже?
— Зараз будемо,— відповів.
— Так? Зараз?..
Нотка розчарування й жалю забреніла в голосі. Кость відчув се і замовк, заховався в себе, нічого не розуміючи.
Попереду чорніли в темряві хати німецької колонії. Ніде не світилося: колоністи рано вкладалися спати. В одній із сях напівобідраних халуп (німці доживали останній рік аренди й не дбали про зовнішній вигляд домівок) мешкав шахтар, в якого сьогодня призначено було нашвидку конспіративну нараду, від котрої залежало дуже багато.
Панна Клава трохи оживилася на зібранні так, ніби нічого й не сталося. Але як тільки вийшли на тихе весняне повітря, вона почула, що збірка й промови анітрохи не розважили її, і те саме тоскне почуття заважало цілком віддатися враженням.
— Ну, не гаймось,— стрепенувшись, промовила вона до Костя.— Візьміть мене під руку, Костю. Мушу поспішати до пана директора на журфікс.
— До пана директора? — здивовано перепитав Кость.— Справу яку маєте?
— Та на журфікс же, кажу. Чому ж ви руки не даєте?.. Так... у-у, незграба. Отак-о треба, ну да... а то... Не часто, певне, доводиться вам ходити під руку.
— Ніколи сливе.
— Та бачу... Ходімо швидше, а то драгунський гість пана директора занудиться. Мушу розважати.
— Драгунського офіцера?!
Кость зайшовся низьким, рокотливим, як перебір струн, сміхом.
— Господи, який чудовий сміх у вас... Ви, мабуть, і самі того не тямите. Але дарма ви смієтесь. Мосьє Тушар закликав мене іменно задля того, слово честі.
— Се цікаво! Се оригінально! Х-ха-ха! Товариш Клава в ролі розважниці... та кого?.. Ха-ха-ха! На се варто було б глянути хоч півоком, далебі!
— Що? — роблено насупилася вона.— Ви не вірите, що я можу бути цікавою?
— О, ще б пак! Я певний, що він не нудьгуватиме.
— Справді? Чому ж то?
Він перестав сміятись і ніяково' змовк. Хвильку помовчав, ніби щось обмірковуючи, потім, одвернувшись і дивлячись кудись убік, тихо промовив:
— Хороша ви... гарна.
— Правда? Костю... ха-ха-ха! Костю,— шарпнула його руку,— се ви чи не ви?
— Правда.
— Се ви тепер тільки догадались чи й давно бачили?
— Як то тепер тільки? — наївно здивувався він.— Давно, як уперше побачив вас.
— І ніколи... ні поглядом, ні рухами, ані словом не виявили сього?..
Рука йому злегка затремтіла.
— Навіщо?
Вона одповіла не зразу.
— Ага, розумію.. Гріх думати про жіночу красу тоді, коли на часі важливі справи?
— Ну да... і через те.
— Виходить, якби не було сторонніх справ, то...
— Сторонніх?..
— Ат, не в слові діло!.. Чи тоді б ви виявили те, що... ну, що я вам подобаюсь? Адже так? Я вам подобаюсь?.. Ну, чого ж ви мовчите?
— Я не знаю, навіщо вам сеє знати і... і взагалі., хіба вам не все одно?
— Ну, а як не все одно?..
Кость нічого не відповів, але по тремтінню його дужої руки вона почувала, що розмова вражала його. Його мовчання ще більш розпаляло її, викликаючи бажання сміятись, жартувати, дратувати його.