– Ні, – погодилася вона. – Мабуть, я не стану й навідувати тебе там. Коли тебе заберуть до Воррена, я докладу всіх зусиль, щоб забути тебе. Прикидатися я не хочу. Але перш ніж ти туди підеш, немає жодної причини для нас обох не бути разом.
Перш ніж я встиг щось сказати, вона поцілувала мене. Я чекав, поки вона сиділа переді мною на кушетці, поклавши голову мені на груди, але мене не охопила паніка. Аліса була жінкою, але, можливо, тепер Чарлі міг зрозуміти, що вона йому не мати й не сестра.
Знання цього допомогло мені подолати кризу, я зітхнув, бо більше ніщо мене не втримувало. Нам не було чого боятися або прикидатися, бо так ніколи ні з ким не бувало. Усі бар'єри обвалилися. Я розмотав нитку, яку вона мені дала, й вибрався з лабіринту, на виході якого чекала мене вона. Я любив її більше, аніж власне тіло. Я не вдаю, ніби розумію таємницю кохання, але тепер це було чимось більшим, аніж секс, більшим, аніж використання жіночого тіла. Це було так, ніби я піднявся над землею, поза страхом і стражданням, будучи частиною чогось більшого, аніж я. Я піднявся з темної камери свого розуму, аби стати частиною когось іншого – щось подібне сталося зі мною на терапевтичному сеансі, коли я лежав на кушетці. Це був перший крок до Всесвіту, – за межі Всесвіту, – бо саме в цьому ми зливалися, щоб відтворити й продовжити людський дух. Розширяючись і вибухаючи назовні і стискаючись та звужуючись досередини, ми відтворювали ритм буття – дихання, серцебиття, день і ніч, і ритм наших тіл відлунював у моєму розумі й створював у ньому дивне видовище. Сірий морок піднявся від мого розуму, й крізь нього пробилося світло, проникнувши в мій мозок (як буває дивно, коли світло приносить темряву!), і моє тіло знову розчинялося у великому морі простору, омите його дивним хрещенням. Моє тіло тремтіло, віддаючись, а її тіло тремтіло, приймаючи його в себе.
У такий спосіб ми кохалися, аж поки ніч не перетворилася на огорнутий тишею день. І, лежачи з нею, я розумів, наскільки важливим є фізичне кохання, як необхідно для нас перебувати в обіймах одне одного, даруючи й одержуючи. Усесвіт вибухав, кожна його часточка відокремлювалася від іншої, жбурляючи нас у темряву й самоту, вічно відриваючи нас одне від одного, дитину від матері, друга від друга, й кожен із нас віддаляється один від одного, кожен летить своїм власним шляхом до своєї єдиної мети – смерті в самотині.
Але любов створює противагу цьому процесу, любов – це акт єднання й збереження. Як ото люди тримаються за руки на палубі корабля, що тоне, аби не дати відірвати себе одне від одного, так само наші тіла утворюють людський ланцюг, який допомагає нам не бути зметеними в небуття.
І в ту мить, коли я вже готувався заснути, я пригадав взаємини між Фей і мною і всміхнувся. Не дивно, що ті взаємини були легкими. Стосунки з Фей були лише фізичними. Взаємини з Алісою – таємничими.
Я нахилився й поцілував їй очі.
Аліса знає тепер про мене все і приймає той факт, що ми можемо бути разом лише протягом короткого часу. Вона погодилася розлучитися зі мною, коли я її попрошу. Про це боляче думати, але, думаю, ми маємо більше, аніж більшість людей знаходять за все своє життя.
14 жовтня
Я прокидаюся вранці й не знаю, ані де я є, ані що тут роблю, а потім бачу її поруч себе й усе пригадую. Вона відчуває, коли щось відбувається зі мною, вона спокійно ходить по моєму помешканню, готуючи сніданок, прибираючи в кімнаті або виходячи й залишаючи мене із самим собою без жодних запитань.
Цього вечора ми ходили на концерт, але я швидко знудився, й ми пішли на середині концерту. Схоже, я втратив свою зосередженість. Я пішов послухати музику, бо знав, що любив Стравінського, але тепер мені чомусь не вистачає терпіння слухати його.
Головне лихо того, що Аліса живе тут зі мною, полягає в тому, що я почуваю необхідність незабаром розлучитися з нею. Мені хочеться зупинити час, заморозити себе на цьому рівні й ніколи не відпускати її від себе.
17 жовтня
Чому я нічого не пам'ятаю? Я намагаюся чинити опір цьому розслабленню. Аліса каже, що я днями лежу в ліжку й, схоже, не цікавлюся, ані хто я такий, ані де я є. Потім усе раптом повертається до мене, і я її впізнаю і пригадую, щó відбувається. Напади амнезії. Симптоми другого дитинства – як вони це називають? – старечість? Я бачу, як вона наближається. Усе жорстоко логічне, результат прискорення всіх розумових процесів. Я вивчав так багато й так швидко, що тепер мій розум швидко руйнується. А може, я здатний цьому перешкодити? Може, мені спробувати боротися з цим? Подумай про тих людей у Воррені, їхні пусті усмішки, порожні вирази, згадай, як усі з них сміються.
Малий Чарлі Гордон дивиться на мене у вікно – й чекає. Господи, тільки не це!
18 жовтня
Я забуваю те, чого навчився зовсім недавно. Мені здається, це відбувається згідно з класичним принципом: людина насамперед забуває те, чого вона щойно навчилася. А чи справді такий принцип існує? Краще подивися його знову. Я перечитав свою статтю про ефект Елджернона–Гордона, й, хоча знаю, що написав її, мені здається, вона написана кимось іншим. Більшість її змісту я не розумію.
Але чому я такий дратівливий? А надто тоді, коли Аліса ставиться до мене особливо добре. Вона домагається, щоб у помешканні панували чистота й акуратність, завжди складає мої речі в порядку й миє посуд та підлогу. Я не повинен кричати на неї так, як кричав сьогодні вранці, бо вона розплакалася, а я цього не хотів. Але їй не слід було збирати розбиті платівки, порвані ноти та подерту книжку й акуратно складати їх у сміттєвий ящик. Це мене розлютило. Я не хотів, аби хтось доторкався до цих речей. Я хотів, щоб вони лежали безладною купою. Я хотів, щоб вони нагадували мені, щó я залишаю позаду. Я копнув ногою сміттєвий ящик, розкидав його вміст по всій підлозі й наказав їй залишити все там, де воно лежить.
Йолоп. Жодної причини для цього не було. Думаю, я розгнівався, бо знав, що вона вважала дурним зберігати ці речі, а мені про це не сказала. Вона прикидалася, ніби вважає мій безлад чимось цілком нормальним. Вона намагалася догодити мені. І коли я побачив той ящик зі сміттям, то пригадав хлопця у Воррені й примітивну підставку для лампи, яку він зробив, і як ми його хвалили, прикидаючись, ніби він виготовив щось дуже гарне, хоч насправді його виріб був украй потворним.