Саме так вона ставилася до мене, і я не зміг цього витерпіти.
Коли вона вийшла до спальні й заплакала, мені стало погано, і я сказав їй, що це моя провина. Мовляв, я не заслуговую мати таку подругу, як вона. Чому я не можу контролювати себе, щоб мати право кохати таку людину, як вона? Либонь, моїй нормальності настав кінець.
19 жовтня
Моя моторна активність різко погіршилася. Я спотикаюся об речі й випускаю їх із рук. Спочатку я думав, це не моя провина. Я подумав, вона умисне переставляє речі. Сміттєвий кошик потрапив мені під ноги, так само я наштовхувався на стільці й подумав, що вона переставляє їх.
Та зрештою я зрозумів, що координація моїх рухів погіршилася. Я мусив рухатися дуже повільно, щоб нічого не зачіпати. А це нелегко. Чому я все-таки звинувачую Алісу? І чому вона не заперечує? Це дратує мене ще більше, бо я бачу жалість на її обличчі.
Моєю єдиною розвагою тепер залишається телевізор. Я проводжу більшу частину дня, дивлячись телевікторини, старі кінофільми, мильні опери й навіть дитячі передачі та мультики. І я не можу примусити себе вимкнути передачу. Уже пізно вночі дивлюся старі кінофільми, фільми жахів, вечірні та нічні передачі, передачі для тих, хто не спить, потім з екрана лунає коротка проповідь перед тим, як канал вимикають на ніч, а десь удалині майорить "зоряно-смугастий прапор", і нарешті крізь невеличке квадратне вікно на мене дивиться своїм недремним оком сітка, яка перевіряє надійність телеекрану… Чому я завжди дивлюся на життя крізь вікно?
А коли все це закінчується, я проклинаю себе за те, що мені лишається так мало часу, аби почитати, щось написати й подумати, і я мав би поводитися розумніше, аніж отруювати свій розум ганебною нісенітницею, яку передають для дитини, що ховається в мені. Дитини в мені, яка вимагає назад свій розум.
Я все це знаю, та, коли Аліса каже, що я марную свій час, гніваюся й прошу, щоб вона дала мені спокій.
У мене відчуття, що я дивлюся телевізор, бо для мене важливо не думати, не пам'ятати ані про пекарню, ані про матір, ані про батька, ані про Норму. Я не хочу більше пам'ятати нічого зі свого минулого.
Сьогодні я пережив жахливий шок. Узяв статтю, якою користувався у своєму дослідженні, "Uber Psychische Ganzheit" Крюгера, аби побачити, чи вона допоможе мені зрозуміти ту статтю, яку я написав. Спочатку я подумав, щось негаразд із моїми очима. Потім я зрозумів, що більше не спроможний читати німецькою мовою. Перевірив себе в інших мовах. Усе відійшло.
21 жовтня
Аліса мене покинула. Чи пам'ятаю я, як це сталося? Це почалося тоді, коли вона сказала, що ми не можемо жити з усіма цими книжками й паперами та платівками, які перетворюють підлогу нашої кімнати на справжній смітник.
– Залиш усе, як воно є, – остеріг я її.
– Чому ти хочеш жити в такому безладі?
– Я хочу, щоб усе було там, де я його покинув. Щоб воно лежало перед моїми очима. Ти не знаєш, щó означає, коли всередині в тебе щось відбувається, чого ти не можеш контролювати, і знаєш, що все прослизає крізь твої пальці.
– Ти маєш рацію. Я ніколи не казала, що розумію ті речі, які відбуваються в тобі. Ні тоді, коли ти став надто розумним для мене, ані тепер. Але я скажу тобі одну річ. Поки тобі не зробили операцію, ти не був таким. Ти не валявся у своєму бруді та в жалості до себе, ти не забруднював свій розум, сидячи перед телевізором удень і вночі, ти не гарчав і не кидався на людей. Ти мав у собі щось таке, що примушувало нас шанувати тебе – атож, навіть такого, яким ти тоді був. Ти був чимось, чого я раніше ніколи не бачила в жодній особі з недорозвиненим розумом.
– Я не шкодую, що погодився на експеримент.
– І я не шкодую. Але ти втратив те, що колись було тобі притаманне. Ти мав усмішку…
– Пусту й дурну усмішку.
– Е ні, усмішку справжню й теплу, бо ти хотів подобатися людям.
– А вони витворяли зі мною трюки й глузували з мене.
– Так, але, хоч ти й не розумів, чому вони сміються, ти відчував, що, коли вони можуть сміятися з тебе, ти подобатимешся їм. А ти хотів їм подобатися. Ти поводився, як дитина, і навіть сміявся із себе разом із ними.
– Я не налаштований сміятися із себе тепер, якщо ти нічого не маєш проти.
Вона намагалася втриматися від плачу. Думаю, я хотів, щоб вона заплакала.
– Можливо, саме тому для мене було так важливо навчатися. Я вважав, що це допоможе мені стати таким, як інші люди. Я думав, що матиму друзів. Тепер можна посміятися з цього, хіба не так?
– Щоб завести друзів, треба мати більше, аніж просто високий коефіцієнт інтелекту.
Це зауваження мене розгнівало. Можливо, тому, що я не зовсім зрозумів, куди вона веде. Щоразу більше й більше цими днями вона не казала мені прямо, щó в неї на думці. Вона натякала на якісь речі. Вона говорила про них і сподівалася, я зрозумію, що вона думає. А я слухав її, прикидаючись, що все розумію, проте боявся, що для неї очевидно: я пускав усі її думки повз вуха.
– Думаю, настав час тобі від мене піти.
Обличчя в неї почервоніло.
– Ще ні, Чарлі. Час іще не настав. Не відсилай мене геть.
– Ти це робиш тяжчим для мене. Ти вдаєш, ніби я можу робити й розуміти речі, які опинилися вже далеко за моїм розумінням. Ти мене штовхаєш. Достоту як моя мати…
– Неправда!
– Про це говорить усе, що ти робиш. Те, як ти прибираєш за мною в кімнаті, те, як ти кладеш біля мене книжки, котрі, як ти думаєш, можуть знову заохотити мене до читання, те, як ти розповідаєш мені новини, щоб я намагався обміркувати їх. Ти кажеш, це не має ваги, але все, що ти робиш, показує: для тебе це має велику вагу. Ти залишаєшся шкільною вчителькою. Я не хочу ходити ані на концерти, ані в музеї, ані на зарубіжні фільми, ані робити таке, що може примусити мене думати про життя або про себе.
– Чарлі!
– Просто залиш мене самого. Я вже не той, яким був. Я розпадаюся на частини і не хочу, щоб ти була тут.
Ці слова примусили її заплакати. Пополудні вона спакувала свої речі й пішла. Тепер моє помешкання здається тихим і порожнім.
25 жовтня
Руйнація мого організму прискорюється. Я перестав користуватися друкарською машинкою. Надто погана координація. Віднині доведеться писати свої звіти простим почерком від руки.