– Не тільки на сьогодні. Я більше сюди не прийду. Усе, що вам захочеться дізнатися про мене, ви дізнаєтеся з моїх звітів. Я вже не хочу бігати по лабіринту. Я вже не морська свинка. Я виснажився. Хочу, щоб мені нарешті дали спокій.
– Гаразд, Чарлі. Я тебе розумію.
– Ні, ти мене не розумієш, бо це відбувається не з тобою, і зрозуміти себе спроможний лише я. Я тебе не звинувачую. Ти мусиш виконувати свою роботу, здобути звання доктора філософії – і можеш не розповідати мені, я знаю, що ти прагнеш здобути його задля блага людства, але при цьому мусиш жити власним життям, а ми з тобою перебуваємо не на одному рівні. Я проминув твій рівень, підіймаючись нагору, а тепер я проминув його, спускаючись униз, і не думаю, що мені пощастить піднятися на нього знову. Тож попрощаймося тут і тепер.
– Ти не вважаєш, що тобі треба поговорити з доктором…
– Попрощайся з усіма від мого імені, гаразд? Я не маю бажання знову бачитися з кимось із них.
Перш ніж він устиг сказати щось іще чи зупинити мене, я вийшов із лабораторії, сів у ліфт і востаннє покинув університет Бекмана.
7 жовтня
Штраус намагався побачитися зі мною сьогодні вранці, але я не відчинив йому двері. Я хочу тепер залишитися наодинці із собою.
Це дивне відчуття, коли ти береш книжку, яку читав і якою втішався лише кілька місяців тому, й дізнаєшся, що нічого з неї не пам'ятаєш. Я пригадую, якою чудовою здавалася мені творчість Мільтона. Та коли я взяв його "Втрачений Рай", то міг згадати лише, що в цій книжці розповідається про Адаму і Єву та про Дерево Знання, але тепер до мене не доходила її суть.
Я заплющив очі й побачив Чарлі – тобто себе – шестирічним чи семирічним хлопчиком, згадав, як він сидів за обіднім столом із підручником, навчаючись читати, знову й знову повторюючи слова своїй матері, яка сиділа поруч із ним, поруч зі мною…
– Спробуй знову…
– Подивися на Джека. Подивися, як Джек біжить. Подивися, як Джек дивиться.
– Ні! Не дивися, як Джек дивиться. Подивися, як Джек біжить! – кричала вона, показуючи на текст своїм загрублим від праці пальцем.
– Подивись на Джека. Подивися, як Джек дивиться.
– Ні! Ні! Дивися не як Джек дивиться, а як Джек біжить. Ти не стараєшся. Прочитай знову!
Прочитай знову… Прочитай знову… Прочитай знову…
– Дай хлопцеві спокій. Ти його лякаєш.
– Він повинен навчатися. Він надто ледачий, щоб зосередитися.
Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи…
– Він усе розуміє повільніше, аніж інші діти. Дай йому час.
– Він нормальний. Із ним усе гаразд. Він ледачий. Я це твердитиму, поки він запам'ятає.
Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи…
А тоді, піднявши голову від столу, я ніби побачив себе очима Чарлі, побачив, як тримаю "Втрачений Рай", і зрозумів, що намагаюся роздерти книжку обома руками. Я відірвав її задню частину, видер із неї купу сторінок і пожбурив через кімнату в той куток, де вже лежали розбиті платівки. Я залишив їх лежати там, і їхні білі язики сміялися, бо я не міг зрозуміти, про що вони мені розповідали.
Я повинен утримати при собі дещо з того, чого я навчився. Благаю Тебе, Боже, не забирай від мене геть усе.
10 жовтня
Зазвичай уночі я виходжу на прогулянку, блукаю містом. Не знаю навіщо. Мабуть, хочу бачити обличчя людей. Учора вночі я не міг пригадати, де я живу. Полісмен привів мене додому. Я маю дивне відчуття, що все це вже зі мною відбувалося – давно-давно. Я не хочу про це писати, але весь час нагадую собі, що я єдина людина у світі, яка може описати, що з нею відбувається за таких обставин.
Замість ходити – я плавав у повітрі, не ясному й прозорому, а з сірою плівкою, яка покривала все. Я знаю, що зі мною відбувається, але вдіяти з цим нічого не можу. Я йду або просто стою на хіднику й дивлюся, як проминають мене люди. Деякі з них дивляться на мене, а деякі – ні, але ніхто до мене не озивається – крім однієї ночі, коли до мене підійшов чоловік і запитав, чи не потрібна мені дівчина. Він повів мене кудись і попросив десять доларів завдатку. Я їх йому дав, але він зник і більше не повертався.
І лише тоді я зрозумів, який же я йолоп.
11 жовтня
Коли сьогодні вранці я повернувся до свого помешкання, то знайшов там Алісу, яка спала на кушетці. У кімнаті було прибрано, й спочатку я подумав, що потрапив не в свою квартиру, але потім побачив, що вона не доторкалася ані до розбитих платівок, ані до роздертих книжок, ані до нот, складених у кутку кімнати. Двері рипнули, й вона підвела голову й подивилася на мене
– Привіт, – засміялася вона. – Ти нічна сова.
– Не так сова, як додо. Отупіле додо. Як ти сюди потрапила?
– Через пожежну драбину. Й через помешкання Фей. Я прийшла до неї розпитати, як тобі ведеться, й вона сказала, що ти поводишся дивно, наприклад, створюєш проблеми із сусідами. Тому я вирішила, що мені час навідати тебе. Я тут трохи прибрала. Не думаю, що ти будеш проти.
– Я проти… І навіть дуже проти. Мені не подобається, коли мене жаліють.
Вона підійшла до дзеркала, щоб причесатися.
– Я прийшла сюди не тому, що жалію тебе. Я прийшла тому, що жалію себе.
– Що ти маєш на увазі?
– Я нічого не маю на увазі, – стенула вона плечима. – Це як у поезії. Мені захотілося побачити тебе.
– Чому б тобі не піти до зоопарку?
– Не треба так, Чарлі. Я надто довго чекала, коли ти прийдеш до мене… й ось вирішила прийти сама.
– Навіщо?
– Бо ще існує час. І я хочу провести його з тобою.
– Ти декламуєш якогось вірша?
– Чарлі, не смійся з мене.
– Це не сміх. Але я не можу дозволити собі проводити час із кимось – його залишилося недостатньо і для мене самого.
– Я не вірю, що ти хочеш бути сам-один.
– Але я хочу.
– Ми провели разом не так багато часу, перш ніж урвали свої стосунки. У нас було про що поговорити й що робити разом. Це тривало недовго, але це було чимось. Погодься, ми знали, що це може статися. Це не було таємницею. Але я не покинула тебе, Чарлі. Я просто чекала. А тепер ти знову перебуваєш на моєму рівні, чи не так?
Я метушився по кімнаті.
– Але ж це божевілля. У нас немає майбутнього. Я не можу дозволити собі дивитися вперед – лише назад. За кілька місяців, тижнів, днів – хто, в біса, знає? – я піду до Воррена. Ти не зможеш піти за мною туди.