– Ти… зроби це ти! Тримай мене!
І перш ніж я зрозумів, що вона робить, вона вже цілувала мене, притискаючи мене до себе міцніше, аніж будь-хто притискав мене до себе раніше. Але в ту мить, коли я почав забувати про все, воно почалося: гудіння у вухах, холод, нудота. Я відвернувся від неї. Вона намагалася заспокоїти мене, переконати, що це байдуже, що я не маю підстав звинувачувати себе. Але засоромлений і більше не спроможний стримувати свій біль, я почав схлипувати. Я плакав, аж поки не заснув у її обіймах, і мені приснилися лицар та рожевощока дівчина. Але в моєму сні меч у руці тримала дівчина.
Звіт 12, 5 червня
Немур гнівається, тому що я не надсилав йому своїх звітів протягом майже двох тижнів (і він має рацію, бо Фонд Велберга почав виплачувати мені заробітну платню з гранту, щоб я не мав потреби шукати собі роботу). Міжнародний психологічний з'їзд у Чикаго відбудеться вже через тиждень. Він хоче, щоб його попередня доповідь була максимально повною, позаяк Елджернон і я є головними експонатами його дослідження.
Наші взаємини стають дедалі напруженішими. Я терпіти не можу постійні Немурові згадки про мене як про лабораторний екземпляр. Він намагається переконати мене, що до його експерименту я не був людським створінням.
Я сказав Штраусові, що надто заклопотаний думанням, читанням і проникненням у себе, намагаючись зрозуміти, хто я такий, а письмо – процес надто повільний і воно затримує осмислення моїх ідей. За його пропозицією я навчився друкувати на машинці, й тепер, коли я спроможний надрукувати майже сімдесят п'ять слів на хвилину, мені стало набагато легше переносити свої думки на папір.
Штраус також переконав мене, що я повинен говорити й писати просто, щоб люди могли мене зрозуміти. Він переконав мене, що мова часто буває бар'єром, а не стежкою на шляху людського поступу. Іронічно усвідомлювати, що ти опинився по другий бік інтелектуального паркану.
Іноді я зустрічався з Алісою, але ми не згадували про те, що між нами сталося. Наші взаємини залишалися платонічними. Але протягом трьох ночей після того, як я покинув пекарню, мене терзали кошмари. Важко повірити, що це сталося тільки два тижні тому.
Я блукав уночі безлюдними вулицями, переслідуваний привидами. І хоч я завжди прибігав до пекарні, її двері були замкнені, а люди в приміщенні ніколи не оберталися, щоб подивитися на мене. Крізь вікно я бачив, як наречена й наречений на весільному пирозі показують на мене й сміються, – повітря насичується сміхом, аж поки я цього не витримую, – а два купідони розмахують своїми охопленими полум'ям луками. Я кричу. Я гупаю кулаками у двері, але не чутно жодного звуку. Я бачу Чарлі, який дивиться на мене зсередини. Чи це лише віддзеркалення? Щось хапає мене за ноги й тягне геть від пекарні в темні алеї, й, коли вони починають обгортати мене, я прокидаюся.
Іноді вікно пекарні відчиняється в минуле і, дивлячись крізь нього, я бачу інші речі й інших людей.
Дивовижно, як розвивається моя спроможність спогадувати. Я ще не можу контролювати її цілком, але іноді, коли я заклопотаний читанням або працюю над якоюсь проблемою, мене опановує відчуття дивовижної ясності. Я знаю, що це застережний сигнал підсвідомості, й тепер, замість чекати, коли пам'ять прийде до мене, заплющую очі й простягаю до неї руку. Іноді мені вдається взяти цей уламок пам'яті під свій повний контроль, дослідити не лише суму мого колишнього досвіду, а й також невикористані здібності мого розуму.
Навіть тепер, коли я про це думаю, то відчуваю гостру тишу. Бачу вікно пекарні… простягаю руку й доторкаюся до нього… воно холодне й вібрує, а потім скло нагрівається… стає гарячим… гарячішим… обпалює мої пальці. Вікно, яке віддзеркалює мій образ, світлішає, й, коли скло перетворюється на дзеркало, я бачу малого Чарлі Гордона – йому чотирнадцять або п'ятнадцять років, він дивиться на мене крізь вікно свого дому, й мені дивно усвідомлювати, наскільки іншим він був…
Він чекає свою сестру, яка повертається зі школи, й, коли бачить, як вона виходить із-за рогу вулиці на Маркс-стріт, він махає їй рукою й викрикує її ім'я, й вибігає на ґанок, щоб зустріти її. Норма вимахує аркушем паперу.
– Я одержала А за свій твір з історії. Я знала відповіді на всі запитання. Місіс Баффін сказала, що мій твір – найкращий у класі.
Норма – гарненька дівчинка з брунатним волоссям, акуратно зачесаним, заплетеним у коси й укладеним короною на голові, та, коли вона подивилася на свого великого брата, її усміхнене личко спохмурніло, й вона відсахнулася від нього, залишивши його позаду, а сама побігла сходами нагору в дім.
Усміхаючись, він пішов за нею.
Мати й батько перебували на кухні, й Чарлі, збуджений доброю новиною Норми, оголошує її, перш ніж вона здобула нагоду.
– Вона одержала А! Вона одержала А!
– Ні! – зойкнула Норма. – Не ти. Ти цього не кажи. Це моя оцінка, і я про неї скажу.
– Стривай-но, юна леді. – Мат поклав свою газету й суворо подивився на дочку. – Так не розмовляють зі своїм братом.
– Він не має права казати це!
– Байдуже. – Мат подивився на неї над своїм застережно піднятим пальцем. – Він не хотів тебе скривдити, й ти не повинна кричати на нього.
Вона обернулася до матері, шукаючи в неї підтримки.
– Я одержала А – найвищу оцінку в класі. Тепер ви дозволите мені мати собаку? Ви обіцяли. Ви сказали, я її матиму, коли одержу високу оцінку на тестуванні. І я одержала А. А тепер я хочу одержати коричневого собаку з білими плямами. І я хочу назвати його Наполеоном, бо це те запитання, на яке я відповіла найкраще. Наполеон програв битву під Ватерлоо.
Роза кивнула головою.
– Іди на ґанок і пограйся з Чарлі. Він чекає вже годину, коли ти повернешся зі школи.
– Я не хочу з ним гратися.
– Іди на ґанок, – сказав Мат.
Норма подивилася на батька, а потім на Чарлі.
– Я не гратимуся з ним. Мати сказала, я не мушу з ним гратися, якщо не хочу.
– А зараз, юна леді, – Мат підвівся зі свого стільця й підійшов до неї, – попроси у свого брата пробачення.
– Я не хочу просити в нього пробачення, – заверещала вона, ховаючись у матері за кріслом. – Він як мала дитина. Він не може грати ані в монополію, ані в шашки, ані в нехай там що… У нього в голові усе змішується. Я більше не гратимуся з ним.