– Я щойно поставила на плиту свіжу каву. Заходь, витрись, а тоді ми поговоримо.
Я розглянувся навкруги, поки вона пішла подивитись на каву. Я вперше був у її помешканні. Мені було приємно роздивлятися навколо, але я побачив щось таке, що мене стурбувало. У кімнаті панувала чистота. Порцелянові статуетки стояли рядочком на підвіконні, усі обернуті обличчями в один бік. Подушки були не просто розкидані на канапі, а розкладені акуратно на пластикових накривках, що захищали тканину, яка обтягувала канапу. На двох крайніх столиках стояли журнали, прилаштовані так, щоб їх назви були добре видимі. На одному з них: "Репортер", "Сетердей-рев'ю", "Нью-Йоркер". На другому: "Мадемуазель", "Гаус б'ютіфул" і "Рідерс дайджест".
На стіні, протилежній тій, де стояла канапа, висіла забрана в рамку репродукція картини Пікассо "Мати й дитя", а навпроти, над канапою, висіла картина придворного художника епохи Ренесансу, де був зображений лицар у масці, з мечем у руці, що захищав перелякану рожевощоку дівчину. Якщо розглянути все це цілком, воно не складало композиції. Скидалося на те, що Аліса не могла зрозуміти, хто вона така і в якому світі хоче жити.
– Ти не був у лабораторії вже кілька днів, – гукнула вона з кухні. – Професор Немур турбується за тебе.
– Я не міг наважитися з'явитися перед ним, – сказав я. – Знаю, мені немає чого соромитися, але мене наповнює якесь порожнє відчуття того, що я не мушу йти щодня на роботу – не бачити пекарню, печі, людей. Для мене це занадто. Учора й позавчора вночі мені приснилося, що я тону.
Вона поставила тацю в центрі кофейного столика – серветки складені трикутничками, тістечка розкладені півколом.
– Ти не повинен брати це так близько до серця, Чарлі. Воно не має стосунку до тебе.
– Мене не втішає, коли я кажу собі про це. Ті люди протягом стількох років були моєю родиною. Я почувався так, ніби мене викинули з власного дому.
– А тобі не здається, що це символічне повторення того досвіду, який ти пережив у дитинстві? Від тебе відмовилися батьки… тебе відіслали геть…
– О Боже! Не слід на все чіпляти гарні ярлички. Тут важить тільки те, що перед тим, як мене затягли в експеримент, я мав друзів, людей, які любили мене. Тепер я боюся…
– Ти ще маєш друзів.
– Це не одне й те саме.
– Страх – нормальна реакція.
– Тут ідеться про щось більше. Я боявся раніше. Боявся, аби мене не побили за те, що я не поступаюся Нормі, боявся переходити через вулицю Гауелз, де банда хлопчаків мала звичай дражнити мене й штовхати. І я боявся також шкільної вчительки місіс Ліббі, яка зв'язувала мені руки, щоб я не міг гратися з речами на своєму столі. Але всі ті події були реальними – і я мав усі підстави боятися їх. Страх, який опанував мене, коли мене вигнали з пекарні, це страх неясний, страх, якого я не розумію.
– Візьми себе в руки.
– Ти, певно, ніколи не відчувала паніки.
– Але ж, Чарлі, ти повинен пережити цю несподіванку. Ти як той плавець, якого зіштовхнули з плота, й він вжахнувся, втративши під ногами тверду землю. Містер Доннер був добрим до тебе, й усі ці роки ти почував себе в безпеці й у затишку. Бути вигнаним із пекарні невідомо за що – такого шоку ти просто не сподівався.
– Те, що я розумію причину свого вигнання, не допомагає. Я не можу більше сидіти сам-один у своїй кімнаті. Я блукаю вулицями вдень і вночі, не знаючи, чого шукаю… блукаю, поки втрачаю уявлення, куди я йду… й опиняюся перед пекарнею. Минулої ночі я пройшов увесь шлях від Площі Вашингтона до Центрального парку й заснув у парку. Якого біса я шукаю?
Що більше я говорив, то засмученішою вона здавалася.
– Як я можу допомогти тобі, Чарлі?
– Я не знаю. Я почуваюся наче тварина, яку вигнали з її затишної, безпечної клітки.
Вона сіла поруч зі мною на канапі.
– Вони штовхають тебе надто енергійно. Ти розгублений. Ти хочеш бути дорослим, але в тобі досі живе малий хлопчик. Самотній і наляканий. – Вона поклала мою голову собі на плече, намагаючись заспокоїти мене, й, коли скуйовдила мені волосся, я зрозумів, що вона потребує мене не менше, аніж я потребую її.
– Чарлі, – прошепотіла вона через короткий час, – хоч би чого тобі хотілося, не бійся мене.
Я хотів сказати їй, що чекаю нападу паніки.
Одного разу, доставляючи хліб із пекарні, Чарлі мало не знепритомнів, коли жінка середнього віку, яка щойно вийшла з ванни, вирішила розважитися, розгорнувши халат і виставивши перед ним своє голе тіло. Чи він коли-небудь бачив жінку, на якій не було одягу? Чи він знав, як треба кохатися? Його жах – його нажахане скигління – певно, налякало її. Бо вона відразу стулила поли халата й дала йому четвертак, щоб він скоріше забув про свою пригоду. Вона лише хотіла переконатися, що він добрий хлопець, – остерегла вона його. Він намагався бути добрим, – сказав він їй, – і не дивитися на жінок, бо мати завжди його била, коли його штанці були мокрими…
Тепер я бачив перед собою матір Чарлі, яка горлала на нього, тримаючи в руці шкіряний пояс, а батько намагався відтягти її геть.
– Годі тобі, Розо. Ти його вб'єш! Дай йому спокій!
Мати намагалася вирватися з батькових рук, щоб шмагонути його, але не дістала, й ремінь просвистів повз його плече, коли він упав на підлогу й звивався всім тілом, щоб ухилитися від удару.
– Подивись на нього! – лементувала Роза. – Він не може навчитися читати й писати, але знає, як подивитися на дівчину в такий спосіб. Я виб'ю бруд із його голови.
– Він не може утриматися, коли в нього ерекція. Це нормально. Він нічого поганого не зробив.
– Він не повинен так думати про дівчат. Подруга його сестри приходить до нас, а він починає думати про неї так! Я провчу його, й він ніколи про це не забуде! Ти мене чуєш? Якщо ти будь-коли доторкнешся до дівчини, я посаджу тебе у клітку, як тварину, й ти сидітимеш у ній до кінця життя. Ти мене чуєш?..
Я досі чую її. Та, може, я все-таки тепер вільний? Може, страх і нудота були тепер не морем, у якому я міг утопитися, а лише калюжею води, що віддзеркалювала моє минуле? Чи можу я почуватися тепер вільним? Якби я міг доторкнутися до Аліси раніше, не думаючи про своє минуле, яке раптом накотилося на мене, можливо, паніка не опанувала б мене? Якби я лише міг перетворити свій розум на білу пляму. Я видушив із себе: