— Ти дурний, чи. що? — дивується Юрко, він справді не може й не хоче підпалювати школу, не вбачає у цьому ніякого героїзму, але сума тверджень, що він не може й не зробить чогось, безконечно зростає. Так, це правда, він, Юрко Березюк, не полізе на дзвіницю, не спалить школу, не перепливе Дніпра, не поб'ється з десятикласником, не вирушить потаємно в далекі мандри.
— То що ж ти врешті-решт можеш зробити? — провокує янгольський голосок Леся Вітрука, він дивиться на Юрка з усмішечкою і лагідно, він пропонує ще один, останній вихід із становища, останню можливість: — А ти годен зняти фари з автомобіля, який залишають на нашій вулиці, знаєш, біля двадцятого під'їзду, там до однієї тітоньки щовечора приїздить елегантний, високий дядечко у джинсовому костюмі й у бакенбардах, він пересиджує у тітоньки не одну годину, — то за той час ти допоможеш мені зняти фари з його автомобіля? Є, розумієш, ідея...
Юрко чудово усвідомлює, що йому зовсім не потрібні ті фари, йому ні до чого такий подвиг, але з усього того, про що говорив Лесь Вітрук, це все-таки найкраща, найзручніша можливість довести свою відвагу, показати свою незалежність від набридливих умовностей, якими заповнили світ дорослі люди: того не можна, цього не треба, а так не слід і погано...
— Ти що — не віриш, що я можу зняти фари з автомобіля? — хапається за найлегший спосіб ще якось порятуватися Юрко. Якби Лесь сказав — та вірю, чом же ні, >—— то можна б і не торкатися' тих фар, але у відповідь Лесь говорить:
— Звичайно, не вірю, де тобі зняти фари, — і Юрко запевняє, що зробить це, нехай Лесь тільки стоїть у брамі на чатах, усяке ж буває; і нехай стоїть за свідка: Юрко це зробить.
Уже прилетіли лелеки, всього кілька днів минуло, як прилетіли. Лелеки, бузьки, бусли, чорногузи, лельки, — так багато імен у цих гарних птахів. Шкода, кажуть, що їх стає усе менше й менше. їх не рятує від погибелі велика кількість імен, ласкавих, точних, делікатних імен, їм нема захисту й від злого, останнього цьогорічного морозу й снігу. Чомусь, як на лихо, так часто буває — прилітають птахи, а мороз раптом надумується повернутися, хоч ніби уже й давно зчорнів, зі-слиз брудний останній сніг, набубнявіли бруньки, заворкували голуби, обережно, озираючись, вибилася з-під землі блідувато-зелена стеблина ірису, дахи мають такий зелений або такий цеглястий і такий весняний колір,— і от раптом знову сніг і мороз, уже зовсім непотрібні, зайві, як зайди, яких не сподівалися, про яких думали, що вже спекалися.
Прилетіли лелеки, їм холодно, брунькам холодно, голуби здивовано нашорошилися, і горобці попримовкали, — тень-телень, цінь-цвірінь, — нікуди подітися від морозу, який з'явився так недоречно... А Лесь Вітрук стоїть у брамі в новій курточці й чекає, поки Юрко наважиться підступитись до чужого автомобіля й зніме фари.
Ти нічого цього не знаєш, бо Юрко Березюк ані словечком не обмовляється про якогось там Леся, він не може сказати, що то Лесь намовив його, бо до поганого вчинку тоді б долучилася й ганьба, якої ніколи не позбудешся: всі знали б, що його можна підбити на такий вчинок, що він безхарактерний, боягуз, та ще й до всього — ябедник.
Для Юрка Березюка нема виправдання, він сам не шукає його для себе, і мовчання викликає обурення і гнів дорослих людей. Затятий хлопчисько, добре, що врешті попався з фарами, хто його знає, що він взагалі досі робив?
— Ні, ні, він ніколи нічого лихого не робив, — запевняє мати. Ти слухаєш ці запевнення і дивишся на її обличчя. Не дуже гарне, не дуже навіть симпатичне, з тонкими губами й підсиненими повіками, але ти знаєш, що не маєш права на суб'єктивне сприйняття подій, на антипатії чи симпатії, звичайно, запас доброти й розуміння ніколи не буває невичерпним, але його мусить вистачити й на те, щоб зрозуміти вчинок цього хлопчика, якого ти бачиш вперше, хоча доля його — в твоїх руках.
Доки ти не пішла працювати в школу, ти нічого не знала про існування комісії у справах неповнолітніх при житлово-експлуатаційній конторі, а також про те, що при цій же конторі обов'язково працює педагог-вихователь, а ось тепер ти сама член цієї комісії. Ти падаєш з ніг від утоми, але мусиш перебути й ці дві години роботи — з тобою поряд кілька жінок, вони здебільшого пенсіонерки, і ось ти, запрошена, засідаєш на вирішенні першої у твоєму житті подібної справи: треба з'ясувати, чи молена зняти з обліку Юрка Березюка, бо за спробу вкрасти фари він близько року значиться у списках хуліганів, бешкетників, потенціальних злодіїв і т. д.
Ти приглядаєшся до цих жінок, які зараз вирішать Юрко-ву долю, бачиш, які вони всі втомлені — не менше від тебе, — і замість того, щоб повністю зосередитися на справі, роздумують водночас про свої хворі ноги, стоптані черевики, про домашні справи, про всіляке там незначне й пусте. А ти вважаєш, що все інше порівняно з долею Юрка Бсрезюка дуже незначне й повинно бути полишене десь там, за порогом цієї кімнати. Тут пахне канцелярією, чорнилом, втомою, підписаними довідками. Педагог-вихователь інформує про суть справи: виявляється, Юрко Березюк вчиться у сьомому класі, йому чотирнадцять років, поведінка в школі задовільна, поганого впливу на товаришів не мав, але останнім часом почав гірше встигати, часто виходить кудись з дому, побився з товаришем по класу Лесем Вітруком. Ти докоряєш собі, що не зайшла напередодні до Юрка додому, не поговорила з ним, ти знаєш за собою це раптове, майже спонтанне уміння змусити дитину до розмови, однак...
— Ні, ні, поганого він нічого не робив, я сама ніяк не можу зрозуміти, як сталося з тими фарами... — каже мати Юрка.
— Матерям властиво розуміти менше, ніж громадськості, — демонструє афористичність мислення педагог-вихователь. — Матері звичайно засліплені, вони здебільшого...
Далі йде ціла серія бездоганно відшліфованих штампів, красномовний вихователь знає своє діло, мати Юрка Бере-зюка, однак, не знічується під навалою велемовності, її обличчя вкрите червоними плямами, але вона готова захищати свою дитину, а ти чомусь починаєш сумніватися у справедливості материних доказів.
Якби Юрко виглядав-так мило й привабливо, мав. би такий янгольський голосочок; як Лесь Вітрук, уся справа пішла б напевно інакше. Хоча ти й не знаєш Леся, але для тебе вже давно існує усвідомлення факту, що особисті симпатії та антипатії часто вирішують такі проблеми, яких вирішувати не повинні.