Квітень у човні

Сторінка 3 з 24

Бічуя Ніна

— Твій син одного разу сказав: "Учителі ділять у школі весь світ на дві частини — вони і ми — і забувають, що діти — люди, а потім хочуть, щоб ми про це пам'ятали..."

Різка категоричність юності. Коли один якийсь факт, лише один факт викликає бажання узагальнювати. Точніше — дає право узагальнювати. Але ти чомусь завжди пам'ятаєш цю фразу, відколи він її вимовив.

Трень-брень, — вони там співають під гітару, уже близько північ, вони не розходяться по домівках, а ти усе ще не можеш увійти й сказати: "Діти, а чи не час вам додому, голуб'ята, мама-тато чекають..." Хоча— добре "знаєш, що мама-тато й тепер чекають, завжди чекають.

"Дорослі нам нічого про себе не розповідають, — каже твій син. — Усе, що ви нам говорите — це дуже приблизна правда, це правда, яка потрібна вам, щоб нас повчати, щоб нам — для прикладу, а про нас хочете знати все".

Так, так, — це правда, ти хочеш знати про нього все, а що розповідаєш про себе йому? Ховаєш свої слабості, свої помилки— і намагаєшся трикратно збільшеним продемонструвати все найкраще. Боїшся його суду? Відречення? Не хочеш, щоб повторив твої помилки? Хочеш, щоб чинив тільки добре? Боїшся його суду. Відречення. Різкої категоричності юності. Коли один факт стає приводом для узагальнення.

І поки ти про все це думаєш, —то встигаєш обібрати картоплю, допильнувати, щоб суп був прозорий і апетитний, щоб у ньому рожевим корабликом плавала морква, духмяно пахла петрушка. Ти краєш картоплю, вмикаєш газ — картоплю варитимеш зараз, а завтра вранці розігрієш її на маслі, ще трохи присолиш, вона стане рум'яна й крихка, обсмажиш ковбасу. Син обов'язково покладе на тарілку гірчиці й присипле страву червоним перцем...

Трень-брень, — нічого не порадиш, нічого не вдієш, усе на білім світі в'яжеться докупи, усе таке неперерване, такий клубок, і нічого дивного нема, коли філософ мусить нести, до шевця свої черевики, а учитель пере білизну й розмірковує при цьому про художників-передвижників.

Коли ти покинула роботу в бібліотеці й узяла групу продовженого дня у школі, усі відверто дивувалися: мовляв, кому не відомо, що учителів, які працюють у групі продовженого дня, шанують менше, вважають напівпрофесіоналами; позаочі називають "нянечками" і ще при тому — стільки роботи, стільки клопоту, стільки тривог — треба робити .з ними уроки, треба допильнувати, щоб мали втерті носи, щоб своєчасно поїли й не забули забрати додому торбинки зі спортивними костюмами.

Звичайно, запас доброти й ніжності ніколи не буває невичерпним, але тобі його мусить вистачити на кожного з тих четвертокласників, які прийдуть у групу продовженого дня. Запас поваги й доброзичливості також десЪ може скінчитися, але тобі його мусить вистачити на кожного з учителів, які ведуть уроки у твоїх четвертокласників. І якщо тобі даний запас доброти, то при цьому обов'язково ще треба мати досить мудрості, аби користуватися нею розумно.

А хіба доброта слухається твого розуму? Що він може їй наказати, як скерує, коли вона — невтримна, самі емоції повелівають нею, часом тобі здається, що саме її тобі й не вистачає, вчинки твої ніби набувають автоматизму, якщо можна так сказати, але зненацька прокидається у душі щось таке, в чому ти вся наче розчиняєшся, зникаєш, хвилі тепла й сонця затоплюють усе навколо, це й означає — доброта, тільки доброта, вона не піддається аналізові, розуму, правилам і життєвій необхідності бути твердою.

Мислення, однак, на службі в тебе; який би підсвідомий процес не керував ходом твоїх думок, щось у тобі знає, як чинити, бо ось весь вечір ти намагаєшся не думати про те, про що думати зараз найнеобхідніше, — а в той же час околясом ти таки доторкаєшся того, чого боїшся торкнутись.

2

Лесь Вітрук має таке янгольське личко, м'якеньке волоссячко над бровами, брови блискучі, шовкові, і великі Ле-севі очі так блакитно дивляться на світ, що хочеться усміхнутися до нього, хочеться, щоб він заговорив, бо напевне ж він скаже щось таке приємне, від чого настрій буде надовго хороший.

Та Лесь Вітрук дивиться на світ і каже: — Мамо, йдіть ви під три чорти.

Леся змалечку навчили звертатися до матері на "ви", і тепер в тому "мамо, йдіть під три..." стільки фарисейства і тонкої іронії, що так чітко прочитуються в його тоні, й мати навіть не знає, що відповісти.

Лесь одягає курточку, вона в нього новенька, чиста, без жодної плямки, він дуже охайний хлопчик, цей Лесь, і штанці в нього випрасувані, він чистить черевики, старанно миє шию, зачісує своє м'яке волоссячко, він зовсім не схожий на розбишакуватих хлопчаків, які так часто стоять у підворіттях, курять, лаються брутальними словами і пропускають уроки в школі. Лесь уроків не пропускає, зошити в нього такі ж чистенькі, як і руки, і рожеві нігтики; підручники загорнені у прозорий папір і в щоденнику — добрі оцінки. Лесь одягає курточку, мама просить не виходити надвір так пізно, і Лесь відповідає їй рівним, спокійним голоском:

— Мамо, йдіть ви під три чорти...

Вийшовши на вулицю, Лесь роздивляється довкола. Його чіпкий, точний погляд примічає те, чого можуть не запримітити розсіяні й легковажні люди: .Лесь у всьому на світі бачить чудову можливість розважитись. Розважається він тонко, делікатно, і завжди за рахунок ближнього.

— Ти боягуз, — каже Лесь Вітрук своєму сусідові по парті, — ти боягуз.

Усякий інший за таке твердження дістав би у вухо, та Лесь дивиться так співчутливо, з таким видимим бажанням допомогти й порадити, що— сусід торопіє й тільки здвигає плечима: дай спокій! Щасливий характер має Лесь — йому з незрозумілих, невидимих і таємничих причин вибачають такі речі, яких би нікому іншому не вибачили.

— Ти боягуз, — з жалем і ще з виразнішим співчуттям, майже зітхаючи, каже Лесь. — Учора хлопці лазили на дзвіницю, а ти не зміг би.

"Не зміг, — розмірковує сусід по парті, Юрко Березюк, — таки ні, але й навіщо мені це?"

Сміючись, він признається у своєму боягузтві, він ще безжурний і настрій у нього добрий, щойно була алгебра, він отримав п'ятірку, він сьогодні збирається в кіно, у кишені в нього п'ятдесят копійок, і взагалі — надворі світить сонце.

— І підпалити школу ти не зможеш, — констатує так само з жалем Лесь.