Квіт на п'ятку

Сторінка 2 з 3

Мартович Лесь

Коли вчинився перед дверми тої кімнати, де був о. Альойзій, ухопив за клямку і став поволеньки відчиняти двері. Той самий Микола, що сам один не раз висаджував на віз корець збіжжя, відчиняв ті двері з таким напруженням, начеби намагався цілу стіну рушити з місця. Утворив двері до половини і, неначе вже дуже знемігшися, висунув голову й боком пропхався до кімнати. Підбіг хутенько до о. Альойзія, поцілував його друку й обіздрів цілу долівку навкруги себе. Вона була покрита на середину чотирикутним великим диваном, а відти розбігалися на всі боки довгі стелівки. Десь-не-десь виднілася блискуча жовта підлога. Одну таку прогалинку коло дверей вибрав собі Микола,, став на неї і стулив великі писки чобіт докупи, аби не придавити стелівку. Стояв там на однім місці похилений і за цілий час і не поворухнув ногою. Водив тілько очима за о. Альойзієм.

Коли о. Альойзій побачив зажурене лице Миколи і його похилену стать, то йому відійшла зовсім охота розціловуватися. Все ж таки почував о. Альойзій у серці велику прихильність до Миколи.

— Ну, тое, що ж, пане добродію, кого, тоє, вибра-ли-сте? — заговорив о. Альойзій, усміхаючись, і ледве здержувався, щоби вголос не зареготатися.

Микола не зараз відповів:

— Таже посла вибрали. Тілько людей з'їхалося, та чому би не вибрали? Були би й без мене вибрали.

В цих словах дочувся о. Альойзій докору. Отже, хоч був певний, що він не дав причини до того докору, а все-таки стало йому ніяково. — —

— Але кого, пане добродію, вибрали? — питався вже трохи неспокійно.

Нараз Микола підніс голову догори й зачав уважнр роззиратися по стелі.

— А кого ж мали вибрати? — відповів.— Посла вибрали, ніби єгомость не знають?

"Ага! — подумав о. Альойзій.— Я йому не сказав, що то два кандидати були. Але то нічого не завадить: завтра довідаюся".

Микола роззирався заедно по стелі й ніби на щось ждав. О. Альойзій намагався йому щось приємне сказати, але так збентежився непривітністю Миколи, що нічого не міг видумати. Тому відступився від нього й сів на крісло коло стола. Трохи згоді знов запитався:

— Но, що ж, пане добродію, віддали-сте картку?

В цю ж мить покинув Микола обзирати стелю й удивився просто в очі о. Альойзію. О. Альойзій через лампу не міг добачити виразу Миколиних очей, але все-таки зробилося йому дуже неприємно. Тому встав із-за стола і взяв переходжуватись по хаті. Микола водив уперто за ним очима. Не діждавшися відповіді, запитав о. Альойзій іще раз те саме.

— Ей, єгомость, єгомость! А ви ще мене питаєте?! В цих словах дочувся о. Альойзій не лише докору, але

й великої жалісливості. Став на місці й майже перелякано запитався:

— Що ж, що ж таке?

Микола поглянув на стелю, глипнув в один кут і в другий, а напослідок стулив руки, як до молитви, перехилив голову набік і вдивився в отця Альойзія миленьким поглядом.

— За що ви мене, єгомость, так тяжко покарали?

О. Альойзій зумівся. "Допевне мусив мати якусь неприємність: може, арештували",— подумав і голосно сказав:

— То, знаєте, Миколо, тоє. Часом треба, пане добродію, й потерпіти. Ми, то£, нема як, часом за громаду, тое"

Микола знов стулив руки, як до молитви.

— Ви от як, єгомость, а в мене малі діти. Єгомость ще знають, як то тяжко стягнутися на пацятко.

Микола зітхнув.

— Та що ж тут таке? — дивувався отець.

— Чим я вам так провинився?

— Та-бо я вас уже, пане добродію, не розумію. Микола знов оглянув стелю, а потім спустив очі вдо-

днну.

— Єгомость не розуміють? — говорив із докором.—*

А єгомость же як мені квіт написали? Та як писар із Вишнева виписав квіт, то в дверях виплачували по п'ятці, а я як свій показав, то той якийсь комісар ізгікав на мене: "Так тобі, каже, виписав піп, то, каже, кольку дістанеш, не п'ятку".

Микола був би говорив далі, але о. Альойзій скривився так, якби що дуже квасне взяв на язик, затріпав пальцями над вухом і пустив велику силу слів, наче воду з лотоків. Доказував Миколі, що брати за голос п'ятку — це річ не моральна, що перекуплюватись при виборах даються лиш люди нечесні, що коли кандидат аж мусить собі купувати довір'я, то він має намір опісля заподіяти виборцям якусь шкоду, а вкінці, то гроші роздавали за польським кандидатом. Ці докази виповів о. Альойзій у такім виді:

— Що ви, пане добродію, тото? Таж то, пане добродію, перекупство, таже то душу продається, а хіба ж ви не знаєте, пане добродію, що тото? Як би той, що, пане добродію, перекуплює, понеже, пане добродію, він за гроші купує собі довір'я, та де ж ви виділи, аби потому такий чоловік, пане добродію, тото? Ми русини, пане добродію, за русином, таже то поляк! А сумління де? А совість, пане добродію, де? А душа, пане добродію, а сумління де? А тото, пане добродію, де?

Микола нічого не слухав, нічого не чув і нічого не хотів ні чути, ні розуміти, тілько дивися на рот отця Альойзія, коли замкнеться. Як лишень діждався тої хвилі, що о. Альойзій примкнув рот, у той же раз говорив своє далі:

— А то все, єгомость, кухарка наробила. Я казав своїй жінці, що ти, кажу, небого, не дивися на то, як ми з его-мостем заходимося, зле за водосвяття дай, що належно. А вона ні! Послухала кухарки, що, каже, єгомость від нас не схотять. А воно от як: не дав миску збіжжя, та втратив п'ятку. Иой, йой! Боже! Як я тепер додому вкажуся, що мені жінка скаже?!

Микола зітхнув, покрутив кудлатою головою й став її чухати. О. Альойзій аж почервонів із зворушення. Ще з більшим завзяттям доказував Миколі про неморальність перекупства, а як уже зміркував, що досить переконуюче свої думки виповів, то ще запитувався Миколи:

— Но, вже розумієте? Микола з болем серця відповів:

— Таже я розуміти розумію, але що мені жінка скаже?! Як ми вже, егомость, не штукували, як гірко не складали той крейцар, ану: чи можна було на паця стяг-нутися? А сьогодні, господи милосердний! Таже за п'ятку би цицькове паця, як слимак. Може би, егомость іще той квіток поправили.

При цих словах пустився Микола до егомостевої руки, але о. Альойзій здоймив руки догори та й відскочив назад. Уже нічого не говорив Миколі, але таку мав лють на нього, що лиш силоміць здержувався, аби не викинути його за двері. Микола ж просив, аби ту картку поправити або щоби написати просьбу до старости, що то лиш через помилку так картка списана, аби на неї не дати п'ятку. Походити коло війта, щоби дав на ту просьбу громадську печатку та й свій підпис, то вже брав Микола на себе.