— Ні, не плачте, не треба, панно! — заспокоювала її розчулена фламандка. — Не втрачайте надії, моліться і віддайте себе на милість неба і якщо небо посилало кому-небудь рятівника на краю загибелі, то саме цього сміливого, відважного молодого пана доля призначила врятувати вас. Є і в мене один, — сказала вона, густо почервонівши, — до якого я не байдужо ставлюся. Не кажіть нічого моєму батькові, але я звеліла твоєму нареченому, Гангові Гловеру, щоб він чекав на вас біля східних воріт і не повертався до мене інакше, як із звісткою про те, що ви щасливо переїхали через наш кордон.
Графиня могла подякувати щирій і доброзичливій дівчині тільки ніжним поцілунком, на який та відповіла з не меншою ніжністю, сказавши при цьому, усміхаючись:
— Ну, коли вже двом дівчатам з їхніми відданими кавалерами не пощастить улаштувати переодягання і втечу, то, либонь, увесь світ змінився і став зовсім не такий, як, казали, був раніше.
Від простодушного натяку молоденької фламандки бліді щоки графині вкрилися рум'янцем, і ніяковість її не зменшилася, коли в кімнату несподівано ввійшов Квентін. Він був у святковому вбранні багатого фламандського городянина, подарованому Петером, який виявив своє співчуття до молодого шотландця, віддавши йому своє вбрання, причому заприсягнувся, що нехай його чинять і витягають, як волячу шкуру, він і тоді нічого не скаже й не зрадить молодих людей. Двоє струнких коней, роздобуті завдяки піклуванню Мабель, яка не бажала нічого лихого ні графині, ні її супутникові, але воліла краще спекатися їх, щоб через них не було ніякого лиха її родині, вже стояли біля дверей готові в дорогу. Вона сказала, що до східних воріт їх проведе Петер, який ітиме попереду них, удаючи, нібито не мас нічого спільного з ними, і, не приховуючи своєї радості, дивилася їм услід, коли вони нарешті виїхали за ворота.
Тільки-но гості від'їхали, Мабель скористалася з нагоди й прочитала довгу нотацію Трудхен про те, як нерозумно захоплюватися романами, через які знатні дами, замість того щоб навчатися господарювати, скачуть стрімголов верхи по шляхах, наче якісь там шукачки пригод, у товаристві ледачих рицарів, п'яних пажів, розбещених лучників із чужих країв на шкоду своєму здоров'ю, своїй кишені, а також і своїй добрій славі.
Гертруда мовчки вислухала повчання, не заперечуючи й словом, але, беручи до уваги її характер, ми не певні, що вона дістала з нього ту практичну користь, яку мала на меті її мати.
Тим часом подорожні досягли східних воріт міста, проїхавши залюднені вулиці, до, на їхнє щастя, всі були занадто заклопотані усякими політичними чутками й подіями, щоб звернути увагу на нічим не примітну парочку. Сторожа не затримала їх, бо вони мали перепустку від імені Рюслара, яку їм видав Павійон. Тут вони дружньо, хоч і поспіхом, розпрощалися з Петером Гейслером, побажавши одне одному всього доброго. Одразу після цього до них під'їхав здоровенний юнак на доброму сірому коні. Він відрекомендувався їм Гансом Гловером, нареченим Трудхен Павійон. Це був типовий молодий фламандець, не дуже кмітливий, але веселий і привітний, навряд чи достойний, як не могла не подумати Ізабелла, бути нареченим великодушної Трудхен. Проте він, очевидно, щиро бажав допомогти їм і виконати цим наказ своєї нареченої. Шанобливо привітавши їх, він запитав у графині фламандською мовою, куди вона накаже йому провести їх.
— Проведіть нас, — сказала вона, — до найближчого міста на кордоні Брабанту.
— Отже, ви вже вирішили, куди саме ми поїдемо? — спитав Квентін, наблизившися до Ізабелли й розмовляючи французькою мовою, якої не розумів їхній провідник.
— Звичайно, — відповіла молода графиня, — зважаючи на становище, в якому я тепер перебуваю, мені треба якнайшвидше закінчити цю подорож, хоча б це загрожувало мені ув'язненням.
— Ув'язненням? — здивувався Квентін.
— Так, друже мій, ув'язненням. Але я подбаю Про те, щоб ви не взяли в ньому участі.
— Не кажіть, не думайте про мене, — вигукнув Квентін. — Тільки б побачити вас у безпеці, а що буде зі мною — байдуже.
— Не так голосно, мій друже, — сказала Ізабелла, — ви перелякаєте нашого провідника. Ви бачите, він уже й так од'їхав далеко вперед.
І справді, добродушний фламандець делікатно позбавив їх своєї присутності, як вони цього й хотіли, ледве Квентін під'їхав до дами.
— Так, — мовила вона, побачивши, що ніхто за ними не стежить, — вам, мій друже, мій покровителю, — бо мені нічого соромитися звати вас так, коли само небо послало мені вас, — вам я повинна сказати, що вирішила повернутися на батьківщину й віддатися на милість герцога Бургундського. Я зробила велику помилку, що послухалася поради, хоч її й давали з добрим наміром, і втекла від мого опікуна й прийняла заступництво цього хитрого й брехливого Людовіка Французького.
— Отже, ви збираєтеся стати нареченою графа Кампо-Бассо, цього недостойного улюбленця Карла? — зауважив Квентін, і в нарочито байдужому тоні його відбилося внутрішнє страждання — так бідний засуджений злочинець, намагаючись видаватися певним себе, питає, чи одержано вже його смертний вирок.
— Ні, Дорварде, ні, — сказала Ізабелла, гордо випростовуючись у сідлі, — усією своєю владою герцог Бургундський не примусить дочку дому де Круа погодитися на таке приниження. Він може забрати в мене мої землі, мій замок, він може ув'язнити мене в монастирі, й тільки. А я згодна навіть на гірше, тільки б не бути дружиною цього Кампо-Бассо.
— На гірше? — вигукнув Квентін. — А — що може бути гірше від ув'язнення? О, подумайте, поки ще є час, поки ни вільні і коло вас є той, кому не шкода й свого життя, щоб обороняти вас дорогою до Англії, до Німеччини, навіть до Шотландії, де всюди ви знайдете великодушних покровителів. Подумайте і не наважуйтеся позбутися волі, найкращого дару небес. Добру склав пісню мій земляк:
Воля нам щастя несе,
Воля для нас над усе,
Вільний все має на світі,
Вільному можна радіти.
Бідність, хвороба, журба —
Ось яка доля раба.
Вона вислухала, сумно усміхаючись, цю хвалу волі і, трохи помовчавши, відповіла:
— Воля — то надбання чоловіка; жінка завжди мусить шукати собі покровителя, бо за природою своєю не здатна обороняти себе. А хто мені буде за нього? Цей розбещений Едуард Англійський, чи п'яниця Венцеслав Німецький, чи, може, хтось у Шотландії? Ах, Дорварде, коли б я була вашою сестрою і ви могли б дати мені притулок в одній з тих гірських долин, які ви любите описувати, чи то з милості, чи то за ті кілька брильянтів, що в мене ще збереглися, — я могла б жити спокійним життям і забути про мою лиху долю. Коли б ви могли обіцяти заступництво якоїсь шановної жінки, вашої землячки, або якогось барона, чиє серце було б таке саме вірне, як і меч, тоді це була б інша справа! Тоді я знехтувала б думкою світу і вирушила б у далеку, хоч і небезпечну подорож.