Тепер, коли Квентін довідався, хто вона, її милий образ став ще чарівніший, її постава й хода набули особливої поважності, яких він перед тим не помічав, а правильні риси, чудовий колір обличчя й блискучі очі — виразу шляхетності, що підносило її вроду.
Навіть коли б смерть була карою за це, Квентін не міг би не віддати цій красуні і її супутниці тієї самої шани, яку він щойно віддав принцесі. Вони зустріли те, як особи, звиклі до поваги підвладних, ї чемно відповіли йому. Але він помітив (можливо, це була лише гра його юнацької уяви), що молода графиня, відповідаючи на його привітання, злегка почервоніла, опустила очі й, здавалося, трохи розгубилась. Вона, напевне, пізнала сміливого чужинця з сусідньої башти заїзду "Флерделіс". Але чи вказувало це, що вона була незадоволена, — Квентін не міг вирішити.
Супутниця молодої графині, так само одягнена в жалобне вбрання, була вже в такому віці, коли жінки найбільше дбають про те, щоб зберегти свою в'янучу вроду. Ще й тепер було помітно, що жінка була раніш дуже вродлива, а її манери свідчили, що вона не тільки пам'ятає свої давні перемоги, а й не збирається відмовлятися від майбутніх. Дама була висока й граціозна, хоч трохи гоноровита. Вона відповіла на привітання Квентіна поблажливою усмішкою й прошепотіла щось на вухо своїй супутниці, яка подивилася на воїна, немовби для того, щоб перевірити сказане, але відповіла старшій дамі, не підводячи очей. Квентінові здалося, що зауваження стосувалося його бравого вигляду, і він був (я не знаю чому) дуже радий, що молода графиня відповіла, навіть не завдавши собі клопоту впевнитися, чи справедливе це зауваження. Напевне, він гадав, що між ним і молодою дівчиною вже виник той таємничий зв'язок, який надавав великого значення кожній найменшій дрібниці.
А втім, йому ніколи було роздумувати, бо одразу ж його увагу привернула зустріч принцеси Жанни з цими чужоземними дамами. Вона зупинилася, коли дами ввійшли, щоб привітати їх, мабуть, свідома того, що ходити їй не личить. А як принцеса трохи зніяковіла, відповідаючи на їхній уклін, то старша з чужинок, не знаючи, з ким говорить, почала з нею розмову таким поблажливим тоном, ніби робила їй велику честі..
— Я дуже ради, мадам, — сказала вона усміхаючись, щоб підбадьорити соромливу незнайомку, — що нам, нарешті, дозволено користуватися товариством такої шановної особи, якою здаєтеся ви нам. Мушу сказати, що я й моя племінниця досі не відчували особливої гостинності короля Людовіка. Що ти, моя люба? Нічого смикати мене за рукав; я бачу по очах цієї молодої дами, що вона співчуває нам. Відтоді, як ми приїхали сюди, вельможна пані, з нами поводилися трохи краще, ніж з простими полонянками. Після тисячі наполегливих запрошень і порад стати під заступництво Франції найхристиянніший король спочатку помістив нас у поганенькому заїзді, а тепер приділив куток цього поїденого міллю палацу, звідки нам дозволено виповзати лише після заходу сонця, ніби ми кажани чи сови, поява яких при сонячному світлі вважається поганою прикметою.
— Дуже шкодую, — сказала принцеса, затинаючись від розгубленості, яку вона відчула через цю розмову, — що ми досі не спромоглися прийняти вас згідно з вашими заслугами й достойністю. Ваша племінниця, гадаю, більш задоволена?
— Далеко-далеко більш, ніж я можу висловити, — відповіла молода графиня. — Я шукала тут лише безпечності, а знайшла, крім того, ще й самітність. Відлюддя нашого першого житла й ще більше самотнє життя в цьому новому, призначеному для нас, тільки побільшують, на мою думку, милість й уважність короля, які мін виявив до нас, нещасних утікачок.
— Замовкни, дурненька кузино[123], — перебила старша дама, — дай мені розважити душу, бо, нарешті, ми можемо на самоті порозмовляти з дамою. Я кажу "на самоті", бо не беру до уваги цього гарного молодого вартового, який скоріше схожий на статую, ніж на живу істоту; він, мабуть, не володіє ні своїми членами, ні язиком і, звичайно, не знає цивілізованої мови. Отже, повторюю: раз ніхто тут, крім цієї дами, не може зрозуміти нас, хочу їй сказати, як я шкодую, що поїхала до Франції. Я чекала на урочисте вітання, турніри, бенкети, видовища й свята, а замість того попала мало не в тюрму! Наше найкраще товариство — циганський волоцюга, з яким нас познайомив король і через якого велів листуватися з друзями у Фландрії. Може, — сказала вона, — король з політичних міркувань триматиме нас у цій клітці аж до смерті, щоб потім захопити наші маєтки, коли разом з нами угасне стародавній рід де Круа… Герцог Бургундський не був такий жорстокий: він усе-таки запропонував моїй племінниці чоловіка, хоч і поганого.
— Я воліла б краще стати черницею, ніж дружиною лихого чоловіка, — сказала принцеса, якій нарешті пощастило докинути своє слово до розмови.
— Кожен має право вибирати, що йому до вподоби, — заперечила красномовна дама. — Адже бог свідок, що я все це кажу лише тому, що мені шкода моєї племінниці, бо сама я вже не збираюсь виходити заміж. Ви усміхаєтесь, але присягаюся всім святим, що це так. Однак це не виправдовує короля, який своєю поведінкою більш нагадує старого Мішо, міняйла з Гента, ніж наслідника Карла Великого.
— Замовкніть, — суворо сказала принцеса. — Пам'ятайте, що ви говорите про мого батька.
— Про вашого батька?! — вражено вигукнула бургундська дама.
— Про мого батька, — повторила з гідністю принцеса. — Я — Жанна Французька. Але не бійтеся, мадам, — додала вона з властивою їй лагідністю в голосі, — ви не бажали образити мене, і я не гніваюся. Розраховуйте на мій вплив при дворі. Я зроблю все, щоб полегшити вигнання вам і цій милій молодій особі. На жаль, я можу зробити для вас небагато, але щиро пропоную вам свою підтримку.
З глибоким і шанобливим поклоном графиня Амеліна де Круа — так звали старшу даму — прийняла від принцеси люб'язну обіцянку. Недаремно вона досить довго жила при дворі й досконало вивчила придвірні звичаї. Вона незмінно додержувала правила, якого дотримуються придворні всіх часів: судити у приватних розмовах про вади та нерозсудливість своїх володарів, про кривди та зневаги, яких вони завдають, але ніколи не згадувати про все це в присутності самого володаря або членів його родини. 1 от тепер дама була надзвичайно збентежена, що припустилася помилки, відізвавшись неповажливо про Людовіка в присутності його дочки. Вона хотіла висловити жаль і вибачитися, але принцеса заспокоїла її і якнайделікатніше попросила (хоч це й було рівнозначно наказу з боку дочки французького короля) більше й слова не казати на виправдання і нічого не пояснювати. Після цього принцеса з належною їй гідністю сіла в своє крісло й звеліла обом чужоземкам сісти поруч з нею, що молодша виконала з щирою та соромливою шанобливістю, а старіша — навмисно вдаючи глибоку покірливість та повагу. Поїш почали свою розмову, але так тихо, що вартовий не міг нічого чути і лише помітив, що тепер принцеса слухала більше молодшу, вродливішу даму, а графиня Амеліна, хоч і розмовляла далеко більше, проте своїм потоком красномовства та компліментами привертала менше уваги з боку принцеси, ніж її родичка короткими та скромними відповідями.