Квентін Дорвард

Сторінка 3 з 149

Вальтер Скотт

Людовік відповідав герцогові такою ж зневагою і ненавистю, але вмів краще приховати свої почуття. Та й не могла людина з його розумом не зневажати тієї безрозсудливої впертості, з якою герцог прагнув досягнути своєї мети, хоч би якими фатальними були наслідки, не міг король не зневажати і необачної відваги герцога, що ніколи не рахувався ні з небезпекою, ні з перешкодами, які поставали на його шляху.

Король ненавидів Карла навіть більше, ніж зневажав, і це презирство й ненависть ставали тим сильніші, чим більший страх викликав у нього грізний супротивник. Людовік знав, що напад скаженого бугая, з яким він порівнював герцога Бургундського, завжди небезпечний, навіть тоді, коли тварина кидається з заплющеними очима. Його лякали не лише багатство провінції Бургундського герцогства, численність дисциплінованих і войовничих його мешканців, а й особисті властивості самого герцога, який також був йому небезпечний. Відважний до безрозсудності, щедрий до марнотратства, оточений блискучим почтом, що мало свідчити про спадкову пишність бургундських герцогів, Карл Сміливий залучав до себе на службу найвідважніших і найзапальніших рицарів, яких нестримно вабила до себе вдача герцога, схожа на їхню власну. А Людовік ясно бачив, що можуть зробити такі хоробрі люди, йдучи за безстрашним вожаком.

Крім того, була ще одна обставина, яка посилювала ворожість Людовіка до його занадто могутнього васала. Герцог колись зробив йому послугу, за яку Людовік ніколи не збирався віддячувати; він почував себе перед ним у боргу, і це змушувало його не тільки підлещуватися до герцога, але й терпіти вибухи його нестримного зухвальства, образливого для королівської гідності, і ставитися до герцога не інакше, як до "любого бургундського кузена".

Близько 1468 року їхня взаємна ворожнеча досягла своєї найвищої межі, хоч на той час поміж ними існувало сумнівне й оманливе замирення. Саме від цього часу й починається наше оповідання.

Наш герой цілком добропорядна людина. Щоб описати його вдачу, може, на думку декого, і не треба було вдаватися до докладної розповіді про взаємини двох державців. Але часто буває так, що пристрасті високих осіб, їхні чвари і замирення відбиваються на долі тих, що їх оточують. Отож сподіваємося, що з наступних розділів кожному стане ясно, як важливо все те, про що ми досі оповідали, для правильного розуміння багатьох подій у житті нашого героя.

Розділ II МАНДРІВНИК

Мені б, як устрицю, ввесь світ своїм мечам розкрити…

Пістоль, слуга Фальстафа.

Шекспір. "Віндзорські витівниці"

Одного чудового літнього ранку, коли сонце ще не припікало, а повітря, сповнене пахощами роси, було прохолодно, стрункий юнак, ідучи з північного сходу, наблизився до броду через вузьку річку, що впадає в ріку Шер, біля королівського замку Плессі-ле-Тур[15]. Темні й багаточисленні визубні цього замку височіли на фоні густого лісу.

Цей ліс, або так званий королівський парк, — місце полювання короля і знаті, — був оточений огорожею, яка звалася по латині "плексиціум", звідки й походить назва Плессі багатьох селищ у Франції. На відміну од тих замок і село, про які йде мова, звалися Плессі-ле-Тур. Замок був побудований щось на дві милі на південь від чудового міста Тура, столиці старої Турені, багатюща рівнина навколо якого звалася "садом Франції".

На протилежному березі вищезгаданої річки двоє людей, удаючи, ніби вони заглибилися в розмову, час від часу стежили за рухами мандрівника, помітивши його ще здалека, завдяки своїй позиції на високому березі.

Молодому мандрівникові могло бути близько дев'ятнадцяти-двадцяти років. Його симпатичне обличчя і вся постать свідчили, що він нетутешній. Короткий сірий плащ і штани були швидше фламандського, ніж французького крою, тоді як елегантна синя шапочка, оздоблена гілочкою й орлиним пером, була типовим шотландським головним убором. Його костюм був дуже чепурний і одягнений з дбайливістю молодої людини, яка знає, що в неї красива фігура. За плечима мандрівник ніс сумку, в якій, мабуть, лежало найнеобхідніше. На лівій руці надіта рукавиця для полювання з соколами, хоча сокола з ним і не було, а в правій він тримав довгу мисливську палицю. Через ліве плече був перекинутий вишитий шарф, на якому висіла маленька торбинка з червоного оксамиту, де був харч для соколів та інші знадоби для цієї улюбленої того часу забави. Шарф на грудях перехрещувався з ременем, на якому збоку висів мисливський ніж. Замість чобіт, які тоді звичайно носили, на ньому були черевики з напівобробленої оленячої шкіри.

Хоч, очевидно, мандрівник ще не досяг повного розквіту сил, проте він був високий на зріст і ставний, а легка хода свідчила, що подорожувати пішки для нього швидше розвага, ніж робота. Волосся його було русяве на відміну од смуглявого кольору шкіри, яка засмагла від чужоземного сонця, а може, від постійного перебування під відкритим небом рідної країни.

Риси обличчя, хоч і не зовсім правильні, були щирі, відверті й приємні. Легка усмішка, що, здавалося, від надміру здоров'я грала на його губах, відкривала ряд прекрасних зубів, подібних своєю білизною до слонової кості, а веселий погляд ясних блакитних очей, які зупинялися на всьому, що їм потрапляло, був доброзичливий, безтурботний і рішучий.

На привітання небагатьох у той небезпечний час подорожніх він відповідав залежно від гідності кожного. Озброєний волоцюга, напівсолдат, напівбандит зміряв юнака своїм оком, ніби зважуючи, чого сподіватися — здобичі чи відсічі, і, помітивши силу в його безстрашному погляді, відразу змінював свій негідницький намір, похмуро промовляючи: "Доброго ранку, приятелю", на що молодий шотландець відповідав теж войовничим, але не таким похмурим тоном. Пілігримові або ченцеві-жебраку він поштиво вклонявся і діставав батьківське благословення, а з чорноокою селянською дівчиною обмінювався таким веселим поглядом, що вона ще довго дивилася йому вслід. Словом, в усьому його вигляді була така привабливість, яка не могла не привернути до себе уваги. В юнакові щасливо поєднувалися сміливість, щирість і життєрадісність з приємною зовнішністю — жваві очі, вродливе обличчя, струнка постать. Здавалося, уся його поведінка виявляла людину, що входить у життя, не відаючи про навколишнє зло і не маючи проти всіх труднощів нічого, крім свого розуму і зваги. До такої вдачі юність відчуває прихильність, а старість — цікавість і співчуття.