— Артисте! Гей! Артисте! — гукає Гієнець.
Ні гу-гу. Усі дослухаються. Ані звуку. Зависає тиша.
— Здається, я знаю, що він робить!
Жермен кидається в коридор. Усі за ним. Саме тоді й вибухнула пральна машина. Саме тоді, коли сушила білизну. Усі попадали на підлогу, позакривавши голови лапами. Над ними з свистом розлітаються ножі й виделки. Деякі повтикалися навіть в стелю. В останній брязкотливій конвульсії машина виригує калюжу варення і випльовує гантелі, які відскакують від стіни, розбивають умивальник і падають у ванну, з якої летять скалки емалі. Песик нарешті розплющує очі. Перше, що він бачить — Гієнець, який сидить навпроти, і з грудей у нього стирчить довгий ніж з роговою колодочкою.
— Гієнцю! — кричить Песик.
— Що? — відповідає Гієнець.
— Ніж, — белькоче Песик, — у тебе в грудях ніж... Гієнець опускає очі й дивиться на ніж. "А, правда..." —
каже він і падає мертвий.
— Ні, — кричить Песик і кидається до Гієнця.
Але Гієнець відводить лапу і сміється. Ніж падає долі. Ще один його жарт. Дуже смішно.
Тепер усі зібралися перед дверима кімнати Вишеньки.
— Гей, Артисте! — кличе Жермен. — Можна увійти? Жодної відповіді.
— Гей, можна подивитися хоча б одним оком?
Двері ледь прочинені. Італієць штовхає їх лапою. Вони одчиняються. Усі охкають від здивування і захоплення. Єдина вціліла в помешканні кімната Вишеньки просто чудова. Усюди квіти. Веселка з квітів і павиних пір'їн, від якої освітлення в кімнаті м'яке й мінливе.
— Як на мене, надто вже по-котячому, — зауважує Гієнець, — але все ж таки дуже гарно.
Ліжко покрите бірюзовим кашміром, по якому розкладено шовкові китайські подушечки. На землі килимок з таким довгим руном, що якийсь неуважний чаучау може в ньому заблукати. Це шматок килима з вітальні, який Артист завбачливо відрізав до того, як вибухнув телевізор. З того руна стирчать лише голова й хвіст Артиста. Голова крутиться навколо своєї осі, востаннє критично оглядаючи зроблене. Хвіст сердито лупцює повітря. Артист не зовсім задоволений. Йому щось не подобається. Раптом його погляд затримується на нічному столику. Знайшов! Він безгучно стрибає на столик. Розсовує два букети, які стоять надто близько, і злазить.
Таке враження, ніби на сцені розсунули завісу: між букетами тепер видно портрет.
— Але ж це я! — дивується Песик.
Так. Це портрет Песика. Сплячого Песика. Але дуже
гарного, такого, яким він мав би бути, якби природа трішки не помилилася. Утім, дуже схожий портрет.
— Кабанець намалював тебе, поки ти спав, — пояснює Гієнець. — Ми подумали, що непогано його поставити в кімнаті Вишеньки. .
Усі деруться один на одного, щоб краще роздивитися. Але ніхто не заходить, щоб не наслідити.
XXXVII
А ТЕПЕР ВІН ЧЕКАЄ НА НИХ
ч
Песик теж не заходить. Він ліг під дверима кімнати і чекає. Чекає на що? На приїзд Мускусного Здорованя і Перчички. Він знову хоче бути з Вишенькою. Серце у нього починає шалено калатати, щойно він про неї подумає. Але йому хочеться побачити й отих двох, коли вони зрозуміють велич його помсти. Перчичка, певно, зомліє. Можливо, Мускусний Здоровань його вб'є. Ну й нехай. Він зробив те, що мав зробити.
Друзі пішли. їм треба навідатися ще й до інших осель. Песику пропонували піти з ними, але всі зрозуміли, що йому хочеться чекати тут.
— Нас і так багато, V— втішив його Гієнець.
— Ось тобі деякий харч.
Жермен висипав те, що лишалося в торбі, в якій принесли все необхідне, щоб прикрасити кімнату Вишеньки.
І він лишився сам серед розгромленого помешкання.
Пахне смаленим, сажею, варенням та ще іншими приємними пахощами (і котячими, і собачими), які аж ніяк не сподобаються Перчичці. Вона вважатиме їх "нездоровими" і знову знепритомніє. Ну що ж, Мускусний Здоровань не зможе його вбити вдруге. Мертвий є мертвий. Перетворюєшся на дерево, а з деревом вже не може нічого статися. Але зараз Песик відчуває себе не на жарт живим. Він не може не думати про Вишеньку. Не може примусити своє серце не калатати. Таке враження, ніби кімната Вишеньки задрімала. Всі інші запахи перекривають пахощі квітів. Песик чекає.
XXXVIII
ОХ! БІДОЛАШНА ВИШЕНЬКА!
Він чекав три дні. На третій день по обіді в замку вхідних дверей клацнув ключ. І нічого з того, на що сподівався Песик, не сталося.
Він сидить посередині того, що донедавна здавалося вітальнею-їдальнею і кімнатою для гостей, як Наполеон після битви, перед заходом сонця серед повного розгрому. Вхідні двері зачиняються. Зараз увійдуть Мускусний Здоровань чи Перчичка. Песик не боїться. Перша на місце розгрому заходить Перчичка. Він гордо дивиться на неї. Але Перчичка його не бачить. Схоже, вона взагалі нічого не бачить. Це не колишня Перчичка. Жодної реакції. Бліда, як смерть. На обличчі глибоке горе. Сльози покреслили його зморшками. Вона, як сомнамбула, ступає по скалках. Іде до кімнати Вишеньки. З'являється і Мускусний Здоровань. І тут Песик дивується. Невже це той самий чоловік? Перш за все, він зовсім не як варений рак. По-друге, він ніби розтанув, м'язи спали. Обличчя схудло так, що страшно, губи без кровинки, очі велетенські і хворобливо блищать. Він теж не помічає нічого довкола. У нього на руках стара ковдра, і він теж іде до кімнати Вишеньки. А Вишенька? Вишенька. Де Вишенька? Песик зиркає на вхідні двері: нікого. Перед входом: нікого. На сходах: нікого.
— Вишенько? Вишенько!
Песик кидається до кімнати дівчинки. Мускусний Здоровань поклав ковдру на ліжко Вишеньки. І Вишенька, Вишенька, яка була в тій ковдрі, лежить тепер на ліжку, з заплющеними очима, така маленька, така худенька, така худенька, аж прозора. У цю мить Песик відчуває те ж саме, що відчув біля Чорнухи, коли дверцята від холодильника, крутячись у повітрі...
— Вишенько!
Він скочив на ліжко, кинувся до дівчинки і почав облизувати, облизувати, облизувати... Поки вона й розплющила очі.
— А, це ти...
Вона прошепотіла це так тихо, що спочатку він навіть не повірив. Він лише зупинився. І цього разу почув дуже виразно:
— Привіт, Песику! Усе гаразд? 4
А потім він уже нічого не чув. Насамперед, тому, що Вишенька вхопила його в обійми, а згодом того, що Мускусний Здоровань закричав:
— Дивися! Дивися! Вона розплющила очі! Вона поворухнулась! Вона заговорила!