Митрохван мовчки звернув і пішов на скирти.
Очевидячки, він був незадоволений.
Я хотів Іти далі сам, але пахуче сіно скирт змануло мене. Лягти, закласти руки за голову й дивитися прямо в лице місяцеві... Чого поспішати! — все одно встипгу, на вечір завтра "туди".
Пішов я з ними.
Вони троє лягли під один бік рогу скирти, а я по другий; так що, підвівшись, я міг бачити ноги Митрохвана.
Сіно м'яко гріло знизу. Місяць пильно та скорбно дивився в лице. Затих гомін сусідів.
"Уік"! — тихо пискнула пташка.
Спати не хотілось.
Щось гойдалось у мене в душі, щось хвилююче, щось журне, щось суворе й ніжне.
Все гойдалось.
Що здійметься догори, серце робиться широким, хоче крикнути, крикнути степом, щоб і зорі засміялись, щоб пішла луна під темне небо й упала там, на східцях, де в пекучий літній день виступають жовті сльози.
А гойднеться вниз, і серце мліє, холод серцем пробігає, думи нишкнуть, мов зігнувшись, пробігають темним яром.
"У ліску дам руку... Тільки ж як прийду".
Не вірить... Не надіється на мене...
Чуєш, любий місяченьку, не вірить вона, не вірить, що я зможу вбити дракона, свого сивого, старенького дракона...
Нічко, ясная нічко, сумом дзвенящая, не вірить Іра, що зможу я взяти і власними руками кинути в полум'я мого старенького дракона...
А ти віриш, правда, нічко?
"Ку-ум!" — задзвенів десь над вухом комар, наче торкунв хтось тоненьку струнку.
Змовк. Сів на щоку... Куагув.
Пий, голубчику, пий. Випий з кров'ю мій біль, мій солодкий, ридаючий біль, і понеси його їй, і скажи тій суворій, зневажливій зморшці між темних брів, ти скажи їй: "розгладься! Він може, все він може зробити за припалі, убогі копи та за ласку твою, недосяжно-бажана. Все він може зробить"...
Вітер сумно гойдавсь на травинках, і травинки журливо хитали голівками.
Високо в небі, в суворому смуткові зорі вели мовчазну, віковічну розмову свою.
"Уік"! — несміло озвалась пташинка й замовкла.
І, пам'ятаю, сусіди чогось загомоніли; спершу глухо й невиразно, далі я вже виразно чув:
— Та йди к чортам!... Митрохване... Не лізь... Чуєш?
— Ги-и!... Щипається, стерво...
— Митрохване!... А диви... Тю, бий його сила Божа!... їй-богу, так укусю за руку, що аж чорти тебе схоплять... Лежи он там камінем... Та пішов!...
— Тю, дурна! Що ж ти хвицаєшся?
— А ти що думав? Отак хвицну, що й ногами вкриєшся... Чого лізеш? В комору боявся лізти, а до мене не боїшся... Сміливий! Знаємо таких...
— Яких?
— Отаких самих...
— Та яких?
— "За це тюрма буде"... Ну, як боїшся тюрми, то й не лізь... Піди до тебе в полюбовниці, а ти чим годуватимеш? Сухарями! Подавись ними.
— На ту ніч уже принесу сала...
— Знаємо... Просидиш, як той раз, всю ніч у бур'яні та й скажеш, що собаки не пускали...
Митрохван щось тихо бовкнув, потім я побачив його обережно виставлену до мене з-за скирти довгу голову.
Я не рухнувся.
Голова зникла.
Річ видима, що родичі вони вже не такі близькі. Знов загомоніли, але тихше.
Я й сам би з охотою не слухав їх, якби можна. Перелізти ж на друге місце не зручно було вже.
А вони, мабуть, знову забули про мене.
— Ну? Береш, Ганно? Кажи: береш? — жадно сипів Митрохван.
— Ні... Як не п'ять, то й не милься, не побриєшся...
— Та бійся ж Бога: п'ять рублів! Де ж я тобі їх візьму?
— А де хоч... Ти тоже розумний... Ти думаєш, що мені так і минеться, як Микита взнає, що я пішла до тебе?... Та ні там, ні тут? Ну-ну...
— Та чого-ж "ні тут"?
— А того, що хіба ти зугарний на щось? Микита тюрми не боявся...
— І я не боюсь, тільки ж...
— Не боїшся? Ну, от докажи, що не боїшся... А тоді й лізь... А тепер спи... Одчепись...
— Ганно!
— Не в'язни...
— Ну, три дам... Чуй?
— Одчепись...
—Ех!
Очевидно, зітхнув. Мабуть, ще й почухався.
Довго ще торгувались вони. Він уже брався на ту ніч принести їй сала і чотири рублі, але за курятину не ручився, бо з курми такий галас раз у раз виходить, що легко спійматись.
Ганна сонно й сердито стояла на свойому.
А вітер все так само гойдався на травинках, І травинки журливо хитали голівками.
Але місяць уже блідо-кисло посміхався. Я думаю, якби трапилась йому тоді хоч поганенька хмарка, він би навіть з довічного шляху свого звернув би, щоб заткнути нею свої вуха. Але хмарки не траплялось, а торг усе тягся.
Ганна мене вже навіть дратувала. Ця ідіотка у всякому разі могла би менше мучити парубка й дати спокій людям.
І раптом я піймав себе на якомусь дивному співчутті Митрохванові — якась схожість, рідність протягнулась між нами крізь солому.
Піймав і аж крутнувсь на другий бік від гнівного обурення. Ще чого не вигадає ідіотська знервована фантазія!... Фу ти! Чорт надав зв'язатись з ними!
Нарешті поснули.
Місяць ще вище піднявся і став ще менший та скучний. Комарі надокучливо кусались. Рішуче нічого поетичного не було в їх гунявім гудінні. Бліда пустинність поля гнала холодну нудьгу самоти. Визирала з-за рогу боса нога Митрохвана.
Несміло перебіг по мозку образ Іри. "Дам руку в ліску, якщо тільки прийду... Фу, катзна-що! Спати! В цей же мент спати, а то ще можна додуматись до чортзна-чого під впливом цих скотів.
Місяць сумно посміхався згори.
Сонце і день ще більше виявили моїх супутників. Голубчики мої, вони просто фантастичні були, наче з химерної казки якоїсь. Я не міг намилуватись ними, коли вони їли. Особливо Митрохваном та "матір'ю". ("Мати" таки справді була глуха і коли говорили що-небудь, то пильно дивилась на губи тому, з ким балакала. А сказавши, випинала наперед лице і наставляла вухо. Була набухла, мертво-жовта, так що, здавалось, надуши її гарненько й вона лусне, як старий гриб, з якого легким димком підніметься зелена порохня).
Вони їли мало не через кожну годину, але, дивлячись збоку, можна було сміливо подумати, що вони оце тільки допались до їжі після довгого голодування. А допавшись, жадно й вороже подивлялись одне на одного, смачно, серйозно чвакали й міцно держали в руках шматки хліба.
Мені теж уранці дали, але з умовою, що я за це носитиму якусь їхню торбу. Я згодився. Більшої конспірації, як ця компанія, я не міг би придумати. Виявилось, крім того, що вони йшли повз наше село у манастир на празник. Празник не знать який, але у них там є діло. Так от вони собі туди йдуть помаленьку.