Купля

Сторінка 8 з 8

Винниченко Володимир

— Та де ж свербить, Митрохванчику? Га? Який ласкавий, винуватий, несміливий голос! Ах ти ж подла!

— Ніде... Баба спить?

— Спить, мабуть...

— Буди та ходім... Дай їй шматок сала, хай поїсть. Та багато не давай. Вас чортів не нагодуєш все одно... Недбало простяпгув ноги і сперся ліктем на пень.

— А я ж не дуже їм, Митрохванчику...

— "Не дуже"... Всі ви не дуже...

— А купиш мені намиста?

— Ще й намиста? П'ять рублів узяла та ще й намиста? Еге-ге-е! Ти вже... Гляди!

— Митрохванчику! Ти ж обіщав... Оте червоне, що в Гуляй-Полі... Тепер же грошей у тебе, як у пристава... Пристав ти мій... Купиш? Га?

— Ну, побачимо, побачимо... Іди, буди бабу, треба йти... Катай живо... Я тут на сонечку посилю... Торбу мою візьми... Треба йти, щоб увечері буть у Болотяне... Я, брат, тепер Яшці покажу... Січас гармонію у Косого куплю... Гармонію, сапоги... Ото!

Він аж сів і завзято-задоволено сплюнув. Потім несподівано грубо обняв Ганну, так що та аж писнула, пом'яв її і, штовхнувши в спину, весело промовив:

— Ну, катай! живо!

Ганна прудко, кокетливо крутнулась і побігла в кущі.

Ні, ці істоти мені надзвичайно надокучили! І яка гадина: п'ять рублів і вона вже повза перед ним! А цей: аж вивернувся, наче справді зробив щось путнє... Ні, природа дурна: у таких істот не повинно бути задоволення. Не повинно!

Я рішуче вже не міг спокійно лежати.

Іра смішна: "ти не сердишся на мене?" Ну, чого б я мав сердитись?! І ця покірливість... "Герою мій"...

Митрохван раптом стріпнувсь, став, потягнувсь і, закинувши руки за шию, весело заржав. Потім зразу зірвав руки, нахиливсь, підняв ломаку... так-так!., підняв ломаку цей гад, розмахнувсь, гикнув і зо всеїсили гупнув нею по пню. Пень ще дужче, ніж у мене, крекнув і загув.

— Ги! — засміявся Митрохван і, дриґнувши ногою, матюкнувсь, шпурнув ломаку й бадьоро, з гордою веселістю хутко пішов у той бік, де зникла Ганна.

Я остовпенів. Я захолов. Потім схопивсь, розгублено глянув: Ударив! По тому самому пню, тією самою ломакою! Він, цей гад?!

— Стій! Підожди!.. Гей!

"Гад" зразу зупинився й повернувся до мене здивованим лицем своїм. Я підбіг до нього.

— Тю! це ти... А де ти був?

Але очі зараз же стали серйознішими, трохи тривожними.

— Ти... ти... де був уночі? — видихнув я на нього. Він настороживсь.

— Де був, там нема вже...

— Говори: ти пив сьогодні?

— Ба не пив... А що?

Звірячі оченята хутко, непорозуміло бігали по мені.

Він не пив.

— Ні крпалі? Ані-ні? Говори правду!

— Та ти чого? Ну, не пив, то що?

Так! Річ видима: він не пив, пика твереза.

— А нащо вдарив ломакою по пню? Для чого? — Очі йому ставали все ширшими та ширшими. Він глянув на пень, на мене.

— Та ні для чого...

— З радості? Чи п'яний? Для чого? Він навіть боязко озирнувся навкруги.

— Та йди к чорту... Ударив та й годі...

— З радості значить? Тобі хотілось, дуже хотілось ударити?

— Ну, з радості... Хотілось, то що?

Так! Він ударив з радості. Цей гад з радості ударив.

— Чого ж ти радів? Що добре вкрав та купив Ганну. Га? Того?

"Гад рішуче був вражений всім цим. Але по цих словах в очах пробігли вже жовті, злі вогники.

— Та тобі яке діло? Ти, кажись, сам п'яний... І раптом лице йому стало злорадним — він зрозумів усе.

— А-а! Це ти собі підмощувавсь?! Облизнись, братіку! Ге!

— Я тебе питаю, ти того радів, що купив? Говори!

— Ну, того. А ти хотів, щоб тебе девка дурно полюбила? Хе! Купило треба мати!

Він навіть заклав руку в кишеню і згори вниз вибачливо дивився на мене — він уже розумів усе. Він уже навіть не сердивсь і жалів мене.

Я стояв і дививсь на нього. 1 він стояв та посміхавсь. Потім стрітгувся і, повертаючись, сказав:

— Ну, прощай, братіку. Нам треба йти. А без купила до девки більше не лізь...

І, насмішкувато засміявшись, пішов.

Я стояв і дививсь.

Він озирнувсь. Щось крикігув. Потім нахилився, підняв щось і шпурнув у мене. Невеличкий дрючок пролетів над головою мені.

Я хутко повернувсь і пішов назад. На одному краю неба над деревами стояв, як величезний віник, темно-бурий дим.

Мені зразу стало моторошно, страшно. Мене ж могли тут накрити!

Стояв пень, старий; байдужий, немов не сталось тут нічого. Я поліз у кущі, в саму темігу густу глиб їх і, зщулившись, заліг.

"Герою мій!"

Так, так!

"Без купила до девки не лізь" .

Я ще більш зщуливсь, я хотів бути манюсеньким, як та чорна комашка, похожа на панну з дуже перетягнутим станом, та комашка, що повзла по коліні у мене; я хотів бути менше комашки, і сховатись під листик, щоб ніхто не бачив, як плакав слізьми непорозуміння якийсь новий дракон мій — у мене ж така сила була тих драконів.

І він плакав, а я лежав. Так до вечора. А ввечері встав і пішов, тихо, несміло, як злодій.

Це було в ту добу, коли в грудях так співу багато, що хочеться сліз.