— Ой, Франсіно, не заводься знову,— сказала Лавінія.
— Я не хочу, щоб ти вмерла! — хлипала Франсіна, і по щоках її текли сльози.— Ти така гарна, така мила, я хочу, щоб ти жила! Ну, зроби мені ласку, прошу тебе!
— Франсіно, я й не думала, що все це так на тебе вплинуло. Обіцяю, я подзвоню тобі, тільки-но прийду додому.
— Справді подзвониш?
— Авжеж, і скажу тобі, що я жива й цілісінька. А завтра ми вирушимо на весь день в Електричний парк. Я сама наготую бутербродів із шинкою. Ну як? Ось побачиш, я житиму ще сто років!
— То ти подзвониш?
— Я ж пообіцяла, хіба ні?
— Ну, на добраніч, на добраніч! [472]
Франсіна прожогом збігла східцями, прошмигнула в двері і в ту ж мить захряснула їх за собою й засунула засувом.
— А тепер,— обернулася Лавінія до Гелен,— я проведу додому тебе.
Годинник на вежі вибив північ, його бамкання линуло над пусткою — таким місто ще ніколи не було. Линуло й завмирало над безлюдними вулицями, над безлюдними подвір'ями й безлюдними лужками.
— ...дев'ять, десять, одинадцять, дванадцять,— лічила Лавінія, тримаючи під руку Гелен.
— Ти не почуваєш себе якось дивно? — спитала Гелен.
— Про що це ти?
— Ну, коли подумаєш, що ми з тобою отут, на вулиці, під деревами, а всі ті люди лежать собі в ліжках, за замкненими дверима, і ніщо їм не загрожує. Я певна, тільки ми вдвох і лишилися в цю ніч просто неба на тисячу миль навколо.
До них уже долинали таємничі звуки із задушної темної глибини недалекого яру.
За хвилину обидві вже стояли перед домом Гелен і дивились одна на одну довгим поглядом. Вітер віяв на них свіжим духом скошеної трави. Небо почало хмаритись, і світло місяця помалу мерхло.
— То що, марно просити тебе, щоб ти залишилася ночувати, Лавініє?
— Я піду додому.
— Іноді...
— Що "іноді"?
— Іноді мені здається, що є люди, які хочуть померти. Ти цілий вечір поводишся дуже дивно.
— Просто я не боюся,— відказала Лавінія.— І, мабуть, мені цікаво. До того ж я маю здоровий глузд. Судячи з усього, той Нелюд аж ніяк не може бути десь поблизу. Кругом поліція і все таке інше.
— Вся поліція давно вдома і хропе собі в подушку.
— Або, скажімо, отак я розважаюся, трохи ризиковано, але безпечно. Якби мені справді щось загрожувало, я б, звісно, залишилася в тебе, будь певна.
— А може, ти сама не усвідомлюєш, що десь у тобі ховається нехіть до життя?
— Ой, ви з Франсіною таке верзете, їй-богу! [473]
— Мене гризе сумління. Я отут уже питиму гаряче какао, а ти тільки спустишся в яр і йтимеш через отой місток.
— Випий чашку й за мене. На добраніч.
Лавінія Неббс простувала сама опівнічною вулицею серед глухої тиші. Довкола були будинки з темними вікнами, десь далеко гавкав собака. "За п'ять хвилин,— подумала вона,— і я буду вдома. За п'ять хвилин уже дзвонитиму тій дурненькій Франсіні. А потім..."
Раптом вона почула чоловічий голос.
Віддалік, між деревами, хтось співав:
— Де ж літня ніч, місяць і ти...
Лавінія наддала ходи.
Голос співав:
— В обіймах моїх... дівоча краса...
У тьмяному місячному світлі вулицею повільно й безтурботно йшов якийсь чоловік.
"Якщо припече,— подумала Лавінія,— побіжу й постукаю в чиїсь двері".
— Де ж літня ніч... — виспівував той перехожий, в чиїх руках уже видно було доброго дубця,— місяць і ти... Е, а це хто тут такий?.. Ну, міс Неббс, знайшли ви собі час гуляти!
— Полісмен Кеннеді!
Авжеж, то був не хто інший, як він.
— Проведу-но я вас додому.
— Дякую, я дійду сама.
— Та вам же на той бік яру...
"Так,— подумала Лавінія,— але з чоловіком я через яр не піду, хай він навіть і полісмен. Звідки мені знати, хто з них Нелюд?.."
— Не треба мене проводжати,— сказала вона.— Я швидко перейду.
— Тоді я почекаю тут,— сказав полісмен.— В разі чого гукніть. Тут добре все чути. Я вмить прибіжу.
— Дякую.
Лавінія пішла далі, а він лишився під ліхтарем, мугикаючи свою пісеньку. "Ну, ось воно",— подумки мовила вона сама до себе.
Вона стояла на першому із ста тринадцяти східців, що вели вниз крутосхилом; далі вона мала пройти кроків [474] сімдесят через місток, а тоді піднятися вгору до Парк-стріт. І на всю цю дорогу був тільки один ліхтар. "Через три хвилини,— подумала Лавінія,— я встромлю ключа у свої двері. Нічого зі мною не станеться за сто вісімдесят секунд".
І рушила довгими темно-зеленими сходами в глибокий яр.
— Один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять... — лічила вона пошепки.
їй здавалося, ніби вона біжить, але вона не бігла.
— ...п'ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев'ятнадцять, двадцять... Це вже п'ята частина сходів! — захекано підбадьорила вона себе.
А яр був глибокий і чорний, чорний-чорний! І весь світ лишився позаду: люди, що спокійно спали в своїх ліжках, місто, замкнені двері, аптека, кінотеатр, вуличні ліхтарі,— все те було позаду. Тепер скрізь навколо неї існував і жив тільки яр, чорний і неосяжний.
Нічого ж не сталося, правда? І нікого тут нема... двадцять чотири, двадцять п'ять... Пригадуєш оту моторошну історію, якою всі лякали одне одного в дитинстві?.. Вона прислухалась, як її підбори стукотять по східцях. ...Історію про чорного незнайомця, що приходить у дім, коли ти вже у ліжку. Як він ступає на сходи, що ведуть нагору, до твоєї кімнати. Ось він на першому східці, на другому... на третьому, четвертому, п'ятому!.. Ой, як усі завжди сміялись і верещали, слухаючи цю історію! І ось уже той жахливий чорний незнайомець на дванадцятому, останньому, східці, а ось він відчиняє двері кімнати і вже стоїть біля твого ліжка. А-а, попалася!..
Вона закричала. Такого крику вона зроду ще не чула. І сама ніколи не кричала так пронизливо. Вона спинилась, аж заклякла на місці й учепилася в дерев'яне поруччя сходів. Серце немов вибухало у неї в грудях. І те нажахане бухання лунало на весь світ.
"Онде, онде! — беззвучно вигукувала вона сама до себе.— Отам унизу, під ліхтарем! Якийсь чоловік!.. Ні, вже немає! Але він був, чигав мене!" Лавінія прислухалась. Усе тихо.
На містку— ані душі.
"Нічого там немає,— подумала вона.— Анічогісінько. От дурепа! І треба ж було пригадати ту історію! Яка глупота! Що ж тепер робити?.." [475] Серце її вже не бухало так шалено. "Може, покликати полісмена? Чи почув він, як я закричала?"