Вони ввійшли до кінотеатру.
Перший сеанс уже закінчився, була перерва, і людей у тьмяно освітленому залі лишилося зовсім мало. Подруги сіли в середньому ряду, відчуваючи дух начищеної старовинної бронзи, що прикрашала зал. Тоді побачили, як із-за потертої червоної оксамитової завіси вийшов адміністратор.
— Поліція попросила нас закінчити сьогодні раніше,— оголосив він,— щоб усі ви потрапили додому до півночі. Тому ми не показуватимемо кінохроніки, а одразу пустимо фільм. Сеанс закінчиться об одинадцятій. Усім радять іти просто додому. Не затримуйтесь на вулицях.
— Це стосується нас, Лавініє! — прошепотіла Франсіна.
Світло згасло. Замерехтів екран.
— Лавініє,— пошепки мовила Гелен.
— Що.
— Коли ми заходили в кіно, якийсь чоловік у темному костюмі перейшов вулицю. А оце щойно він з'явився у залі й тепер сидить у першому за нами ряду.
— Ой, Гелен!
— Просто позад нас!
Усі три по черзі озирнулися.
— Я йду до адміністратора! — Гелен підвелась і рушила проходом.— Зупиніть картину! Дайте світло! [469]
— Гелен, повернися! — гукнула Лавінія, і собі підводячись...
Вони поставили на столик порожні склянки від содової і, сміючись, злизали з-над губ рештки ванільного морозива.
— Бачте, яка дурниця вийшла! — сказала Лавінія.— Стільки галасу з нічого. Сором, та й годі.
— Атож, я винна,— тихо озвалася Гелен.
Годинник показував уже пів на дванадцяту. З кінотеатру подруги вийшли останні, коли там уже погасили світло і колихливий потік глядачів квапливо розтікався на всі боки, хто куди. Опинившись на вулиці, вони почали кепкувати з Гелен. Вона й сама намагалася підсміюватись із себе.
— Ой, Гелен, а як ти бігла проходом і репетувала: "Дайте світло!" Я думала, зараз умру! А той бідолашний чоловік!..
— Уявляєте собі — брат адміністратора, приїхав із Рейсіна!
— Та я ж вибачилась... — сказала Гелен, дивлячись на великі лопаті вентилятора під стелею, що все крутився, крутився, розмішуючи тепле вечірнє повітря й знов і знов сколихуючи хвилі запахів — ванілі, малини, м'яти, лізолу.
— Даремно ми сюди зайшли. Поліція ж застерігала...
— А, що там поліція! — засміялася Лавінія.— Я нічого не боюся. Той Нелюд уже, мабуть, десь за тисячі миль звідси. І повернеться не раніш як за місяць, а тоді поліція враз його зловить, будьте певні. А правда ж, гарний був фільм?
— Я вже зачиняю, добродійки.— І аптекар погасив світло в тихому обкладеному прохолодним білим кахлем приміщенні.
На вулицях була пустка — ні людей, ні машин, скрізь наче виметено. Тільки світилися вітрини невеликої крамниці, і в тому теплому світлі воскові манекени простягали рожеві воскові руки з голубувато-білими діамантовими перснями на пальцях чи виставляли напоказ оранжеві воскові ноги в гарних дорогих панчохах. Яскраві блакитні очі манекенів пильно стежили за подругами, а ті йшли собі схожою на пересохле річище вулицею, їхні [470] постаті невиразно відбивались у склі вітрин, наче водорості, ледь видимі у темній воді.
— А цікаво — якби ми зараз закричали, вони б щось удіяли?
— Хто?
— Оті, що у вітринах, манекени.
— Ой, Франсіно!
— Та я ж...
У вітринах було безліч чоловіків і жінок, а на вулиці тільки три жінки, і стукіт їхніх підборів по нагрітій за день бруківці, відлунюючи від фасадів крамниць, скидався на рушничну стрілянину.
Вони поминули червону неонову вивіску, що тьмяно блимала в темряві й зумкотіла, наче прибита комаха. А попереду тяглися довгі вулиці, білясті від спеки. З обох боків над трьома тендітними жіночими постатями височіли великі дерева, і вітер ворушив лише верхівки їх густих крон. Якби подивитися з вежі над міською управою, подруги видалися б під ними трьома далекими легкими пір'їнками.
— Спершу ми проведемо додому тебе, Франсіно,— сказала Лавінія.
— Ні, я сама проведу вас.
— Не кажи дурниць. До твого Електричного парку он який світ. Якщо підеш мене проводжати, потім муситимеш вертатися яром сама-одна. А там хай тільки-но якийсь листочок на тебе впаде, то ти враз духу пустишся.
— Я можу переночувати в тебе,— сказала Франсіна.— А найпривабніша з нас усе-таки ти!
Отак вони й ішли, мов три вичепурені манекени, посуваючись уперед морем зелених лужків і цементованих тротуарів, залитих місячним світлом, і Лавінія сторожко додивлялася до мелькання дерев обабіч себе, прислухалась до голосів подруг, що тихо перемовлялися й навіть пробували сміятись,— і навколишня ніч немовби поспішала й підганяла їх, і ось вони вже, здавалося, припустили бігом, хоч насправді йшли так само повільно, і все довкруг кудись мчало, забарвлюючись у колір гарячого снігу.
— Заспіваймо, чи що,— сказала Лавінія.
Вони заспівали "Світи, світи нам, місяцю осінній...".
Співали тихо, мелодійно, узявшись під руки й не озираючись назад. Під ногами в них помалу холов нагрітий тротуар, а вони усе йшли та йшли.
— Послухайте!— мовила Лавінія. [471]
Вони прислухалися до літньої ночі. Сюрчали цвіркуни, далеко на вежі годинник вибив чверть до півночі. — Слухайте!
Лавінія напружила слух. У темряві порипувала лава-гойдалка — то містер Терл мовчки сидів собі сам-один на веранді й курив останню перед сном сигару. Подруги побачили рожевий вогник, що помалу хилитався сюди-туди.
Та всі вогні один по одному гасли, гасли, аж поки згасли зовсім. І в невеликих будиночках, і у високих кам'яницях, і жовті ліхтарі, і зеленкуваті "блискавки", і свічки, і гасові лампи, і світильники на верандах. "Усе живе,— подумала Лавінія,— замкнулося на мідні, залізні, сталеві запори, усе сховалося, відгородилося, укрилося, заслонилося". Вона уявила собі, як люди, освітлені місяцем, лежать у своїх ліжках, загорнувшись в укривала. І дихають рівно й спокійно, бо їм нема чого там боятися, всім укупі. "А ми ось тут,— подумала Лавінія,— ступаємо по напеченому сонцем нічному тротуару. І над нами лише поодинокі вуличні ліхтарі, що відкидають униз непевні, наче п'яні, тіні".
— Ось ти й удома, Франсіно. На добраніч.
— Лавініє, Гелен, залишайтеся ночувати. Уже пізно, майже північ. Ви можете лягти у вітальні. Я зварю какао — ото буде втіха! — Франсіна тримала подруг за руки, не відпускаючи від себе.
— Ні, дякую,— відказала Лавінія. Тоді Франсіна заплакала.