Котрийсь стрілив, раз і другий. Заіржали коні, заревіла худоба, розкричалася стривожена птиця. Зчинилася метушня така, що не дай Боже!
— Де пан Лукавий? Де він? Шукайте його! — кричали гайові. Виважили двері до спальні й розбудили сплячого. Витріщив на них заспані, кров’ю набіглі очі й розкричався сердито: "Хами, мурло, як ви смієте мене будити?" Виправдалися й сказали, у чім діло. Вірити не хотів, гадав, що це якийсь підступ, що хлопи підняли бунт проти нього й проти Фалдовського, грозив, що їх на палі посадити велить. А вони присягалися і наглили, щоб скоріш вставав, бо бандити його в постелі заскочать.
Одягнувся хутенько, вхопив шаблю в одну руку, а в другу пістоль і вже хотів із диким вереском вискочити до сіней, коли нараз погадав собі щось і зашипів: "Тссс! Залишіться тут, підіпріть добре двері й сидіть тихо, поки вас не покличу. А як гукну — біжіть до мене мерщій!"
Йому ще, мабуть, хміль не вивітрів із голови, бо по тверезому не наражав би себе на таку небезпеку, лиш утікав би з життям. Але горілка, а може й свідомість влади, яку мав у руках, казали йому йти й обороняти прав і добра свого пана. Лука так привик був до злочинів Фалдовського, що в них нічого злого й злочинного не добачав. Злочинцями на його думку, були ті, що на двір пана Фалдовського напали. Тому, як побачать його, Луку Лукавого, дадуть знати ногам і підуть звідки прийшли. Він не знав, що сталося у дворі й певний був своєї рішучої переваги. Тому-то й увійшов гордо й бундючно, а побачивши невеличке товариство за столом, з Палажкою, ключницею, дворецьким і Марусею, осатанів. "Повії!" — крикнув, звертаючись до жінок, а на Босаковського гукнув:
— Бандит!
— Ти бандит! — відповів цей спокійно, — а я шляхтич, Валько Босаковський, якщо хочеш знати, — і витягнув шаблю.
— Дядьку, лишіть мені його, — попросив Борис і добув своєї. — За Марусю! Він її повією назвав, — лящіло йому в ушах. Лука не чекав, поки зложиться Борис, перший на нього напер. Удар був настільки сильний, що міг голову розчерепити надвоє, коли б Борис не відбив був його рівно й мітко. Ще раз зложилися, і ще.
Ніхто до цього двобою не мішався. Усякий розумів, що це Борисове діло. Він за Марусю відплатить, за все, що вона витерпіла від Луки. А Борис це ще краще розумів, ніж інші.
— За Марусю! — лящіло йому в ушах і додавало сили й відваги, бо одного й другого треба було, щоб витримати напір Луки.
Лука, хоч не цілком ще тверезий, виявив себе рубакою, яких небагато. Але ж бо й шаблю мав не будь-яку. Друга під Борисовим ударом розлетілася б давно, а його лиш жалісно дзвеніла.
Але й Борисова не з гірших була. І вона витримувала удари й завдавала їх так, що ціле товариство дивилося з насолодою на ту мистецьку гру.
— Наступай, Борисе! Наступай! — гукав палкий Уласенко.
— Не слухай, ще не пора! — перечив Помело.
Фтерапонт з ноги на ногу переступав. Конче хотів іти Борисові в підмогу, але його стримували за полу, бо як двобій, то двобій. Навіть із Лукою Лукавим треба битися, як лицарський закон велить. Та, мабуть, другої гадки був сам Лука. Почувши, що сили його слабнуть і побачивши, що Борис від оборони переходить до наступу, крикнув на своїх людей:
— У сіни, в сіни біжіть мерщій! — і назадгузь відступив у сіни, де було більше місця до бою.
На той крик кількох хлопів переступило поріг.
— То ти такий! — гукнув тоді Босаковський. — Ми з вами по-козацьки, а ви з нами хочете по-лайдацьки? Провчимо ми вас!
За Босаковським пішли Фтерапонт, Уласенко, Помело й Борис.
Небагато мали роботи.
Люди Лукавого були добрі стрільці й славна лісовики, але до бою на шаблі не звичні. Та й шабель не стало для усіх. З ломаками й гарапами наступали. То прискакували, то відскакували назад, бо Босаковський із своїм товариством стояв, як мур і не припускав їх ближче. "Бий, ріж, коли!" — верещав Лука Лукавий, усе ще напираючи на Бориса. А за той час Помело рубонув одного з гайових у лікоть правої руки так, що той свою шаблю випустив із жмені, засичав із болю, скрутився й подався назад. Уласенко другому завдав дві рани в голову й одну в ліву руку. Цього облила кров, повалився на землю й піднятися не міг. Фтерапонт направо й наліво молотив. "Чортові прислужники, помічники лиходієві, ось ваш кінець!" — приговорював.
Люди Лукавого навіть незчулися, коли в сінях покотом лягли. Стогнали, зойкали й кликали рятунку. Двох їх із меншими ранами ногам дали знати й вискочили надвір, один дверима, а другий вікном.
Борис Лукавого кінчив.
— За Марусю, за її недоспані ночі, за її кривду й тривогу! — нашіптував йому якийсь голос до вуха. Він не був палкий і кровожадний, до бійки не спішився, але як його присилували вхопити шаблю в руку, то володів нею, як старий, справжній мистець. Загнав Лукавого у глухий кут, припер до муру й по довгих зусиллях так сильно по голові черкнув, що цей кинув собою, заревів, мов ранений тур, і простягнувся, як платва.
21
— Їдьмо, панове товариство, їдьмо! — крикнув Босаковський, обтираючи шаблю полою. — Бог свідком, що я цеї крові не хотів, але що ж, приневолили нас до бою.
— Добре йому так, собаці Лукавому, — зауважив Фтерапонт. — Другого такого катюги в світі нема. От коли б ми ще до Фалдовського дістали, то й було б, але...
— Дістанемо, дістанемо, — потішив його Босаковський. — А тепер на човни, панове товариство, на човни!
Насамперед посадили жінок, а з ними Бориса. На другий човен скочив Босаковський, а за ним Уласенко й Помело.
— А я що, від мачухи? — гукнув Фтерапонт і з таким розгоном стрибнув поміж них, що човен мало не набрав води.
— А щоб ти так у пекло скакав, чортів сину! — закляв Босаковський, втираючи рукавом лице, оббризкане водою. — Ти своєю смертю не згинеш, кажу тобі. За кару бери весло й греби, каторжнику якийсь!
Заки вони так перемовлялися, челядь примістилася у третім човні; заскрипіли весла, плеснула вода й товариство увильнуло в імлу. Не бачили й не чули нічого, мов на другий світ перевозилися у тих човнах. Лиш деколи зашелестів сухий очерет і наплохані галки, як чорні духи, перелітали з одного берега ставу на другий. Борис пригорнув Марусю до себе й кутав її у свою бурку, бо ніч була вогка й зимна.