а другий ціпилном, вхопленим наскорі, але побачивши, що навіть оба разом не дадуть тому одному ради, дали ногам знати.
— Розбишаки на двір напали! Рятуйте! — верещали, подаючись у напрямі своїх стаєнь.
Воротар удавав сильно потовченого. Качався по болоті і стогнав:
— Ой, люди, ой, гину, конаю. Рятуйте!
Але ніхто навіть не думав про нього, так само, як і про Панька, що рачкував до криниці, щоб вгамувати спрагу й обмити рани на лиці й на обох руках, бо ключниця у розпачливій боротьбі його скусала й подряпала.
Борис кинувся до Марусі.
— Марусе!..
— Борисе! — і обімліла, повалилася в його обійми.
— Води! Води! Скоріш!
— Несіть її до хати!
Борис не йшов, а біг за Палажкою до ганку й мов дитину, ніс на руках Марусю. Не так уявляв собі зустріч. Не так. А все ж таки радів, що вона є, що не пропала, що чує її біля себе.
— Марусе, відізвись! — благав.
Мовчала.
— Скоріш! Скоріш! — принаглював Палажку, щоб відчинила двері.
У Марусиній світлиці все ще горів огонь, а на столі стояли залишки неприбраної вечері.
Борис поклав Марусю на постелю. Скоренько роздягнув її, Палажка розщіпала сорочку. Рятували обімлілу. Маруся лежала, як мертва.
Палажка пригадала собі, що в суміжній світлиці, у дворецького, є аптечка, і скочила туди.
Дворецький лежав одягнений і хропів, "жидів возив". Палажка скоторгала його: "Вставай, старий!"
— Не хочу. Відчепись!
— Мусиш!..
Здивовано подвився на неї: "Що сталося?"
— Вставай і відчини аптечку. Маруся обімліла.
Витверезився відразу. Дістав якусь пляшчину й потупцяв за Палажкою.
— А це хто? — спитав, побачивши Бориса.
— Марусин суджений, — відповіла Палажка, вириваючи пляшчину з рук дворецького.
— Скільки крапель?
— Десять, — відповів, протираючи oчі.
Палажка відчислила десять крапель і піднесла ложку до Марусиних уст. Маруся підняла повіки: "Борис? Тут? — спитала здивовано, — ах як я довго спала, який гнітючий сон!"
— Це не сон, серце, а правда. Але не бійся, бо я біля тебе. Не дам тебе нікому й ніколи, ти моя! — і припав до неї.
Дворецький повалився на лаву: "Я труп" — застогнав, зрозумівши, що сталося.
— Оживеш, не бійся, оживеш, — потішала його Палажка.
На порозі появився Босаковський. В одній руці шабля, а в другій пістоль, ще курилося з нього.
Задиханий, заболочений, незагоєна рана відновилася, але весь сіяв.
Шаблю полою обтер, пістоль заткнув за пояс і, підкручуючи вус, на три кроки до ліжка Марусі приблизився.
— Називаюся Валентий Босаковський, — промовив голосом, у якім задоволення і гордість зливалися в одно.
Маруся глянула на нього й мало не крикнула зі страху.
— Мій прибраний дядько, — заспокоїв її Борис. — Йому ти завдячуєш своїм рятунком.
— Богові милосердному дякуйте, мої кохані, не мені. Богові милосердному, — відповів Босаковський.
— Спасибі тобі, лицарю хоробрий, — прошепотіла Маруся, а Босаковський у пояс поклонився: "Радується серце моє на вид такої гарної та гречної панни. Сподіваюсь, добрими друзями будемо, якщо Борис дозволить, бо я (пощо правду таїть) велике щастя у жінок маю, дуже велике".
Маруся здивовано глянула на Босаковського. Ніяк не могла зрозуміти, щоб це була правда. Він і кохання?
Але не виявляла того словами, а Босаковський дальше балакав: "Тільки погано, що ти, панночко, така тендітна. Не ті часи, щоб пеститися можна. Нам у дорогу пора!"
— Маруся з радості обімліла, — боронила її Палажка. — 3 радості і вмерти можна.
— Та ще, коли побачиш такого козака, як мій Борис, — жартував Босаковський.
— Я — труп, — почулося з кутка. Всі озирнулися в той бік. Там сидів дворецький. Немов від стужі тремтів.
— Я — труп, — шимшикав посинілими губами.
Босаковський поклепав його по рамені. "Такі трупи в мене ще козака танцюють".
— А мені вже пси похоронного марша грають, — жалівся старий, — бо ваша милість пана Фалдовського не знають.
— І не потребую знати. Такі пани в мене у грубах палять, навіть ще кращі.
— Фалдовський з мене живцем шкуру стягне.
— А я з нього лій накажу стопити. Не бійся, старий, ще я його в Києві у свої руки дістану. Навіть не гавкне собака! Бач, що він із дівчатами робить, чорти б його пороли.
— Пана Фалдовського важко в руки дістать. Він не будь-хто.
— Знаю, знаю, він із Тетерею знюхався: яке їхало, таке здибало: виплодки диявольські, грішники старі, нерозкаяні. Край, як одна велика рана, народ кривавиться, а вони собі в Києві бенкетують і по своїх дворах гареми заводять. Гірш, ніж гареми. Хіба би Бога не було, коли б їм це безкарно вдалося.
Дворецький слухав і рукою сльози втирав.
— Чого ж ти плачеш, старий? Кажу тобі: не бійся. Я не я буду, коли Фалдовському не зроблю капут.
— А де ж я тоді подінуся, нещасний?
— Зі мною підеш. Зроблю тебе дворецьким в одній із моїх палат. Заживеш, старий, заживеш! А як не хочеш, то тут тебе залишу, як мого управителя, бо я зайняв цей замок і тримаю його. Він мій. Але перше кажи ти нам дати чогось на зуб: маринованої риби, копчених рябчиків, або хоч би вуджених гусячих лапок, щось такого. А попити також. Але хутко! Бо мені вже в череві гуркотить... Простіть! — звернувся нараз до Марусі. — Вихопилося грубе слово. Погана воєнна звичка.
Дворецький побіг. Заспаний хлопець приніс глечики й тарілки, дворецький наливав келихи старим вином: "Що вип'ємо, то наше", — приговорював своїм звичаєм.
Босаковський став і кашельнув.
— Щоб ви здорові були! — сказав, звертаючись до Бориса й Марусі. — А найстаршого сина моїм іменем назвіть, най хоч тільки спомину лишиться по мені. Дуже я радий, що ви знов укупці, але тепер тримайтеся мене кріпко, щоб вас удруге який чорт не розлучив, бо не знаю, чи пішло би вам тоді так легко, як нині. Та, не забігаючи вперед, лиш вдоволяючись хвилиною, бажаю вам із глибин мойого щиро вас кохаючого серця сто літ життя!
— Vivant! Ad multos аnnos!7, — шамшакав дворецький.
Йому, мабуть, також навкучило сидіти на чортовім острові, тому й рішився прийняти службу в Босаковського.
— Вип'ємо тоді... — почав, та не докінчив, бо на подвір’ї зчинився крик і гук нестяменний.
Це люди Луки Лукавого, гайові й побережники, що якраз тоді прийшли до нього по прикази на лови, побачивши, що сталося, зчинили крик і вереск на цілий острів. "Хто живий, вставай, бандити на двір напали!"