за чаркою знає їдні жарти, а голова Дубовий г-окає що-о ти на ньо-ого кричиш, мо-оже, він буде космона-авт або письменни-ик; вже-е-к, наврочили сибі, що мудрих стало більш як з потреби, а дитина й зізналася б, та боїться, як ця думка злихоманить зосну, та страх довстежити того олівця ще й папіра, страх прокинутись вранці й побачити не-свої слова такими жуками аж чужою рукою. Світ добріє од подуманого і сиротіє од писаного в погорді до нього, бо думка блукає, дб хоче, а все дотулиться і пташини принишклої, й зірки доземної, а писаному давай вгрібатися старизни й зазиркувати, як то воно далі буде й що з кого вийде, не хоче так чуманіти за цим згорьованим та неприкаяним, цей час йому нецікавий, це слово нев'ясненне, — не хтять жити тут, вже десь їх в гинших світах вітають, кажуть, ондо в них така мода розважатись всим, що де не запорвуть; та й очі кров'ю вбираються, такими купами назбли-жуються, а яке це тут ще жебрацтво на ви-правд їхньої ненажерності; ото де їй-бо розвага, — хоч-що-хоч візьми, й цю твою філологію, то не на те виходить: спроваджено ту всю свободу, яка вона там є, щоб вседозволенністю забенкетувати а не де, як тут; ти їм вповідж, яка та доля, а їм їдно історія, історія, а вже-ж як нахизуються, що й рабство перейшли, то хоч у ґвалт, це ж тут жертва на жертві. Диво ж бо й те, то не будуть, кажи, пінити і донюхуватись, як їх ошукано: хто справдешні раби. Чи то така руїна для них, а чи який страх гонить, що й тут якась думка невгадна зачаїлася, що смерть тут у забавки грається, а людина вільна слухацця або торгувацця, — та так ті торги й подосі, диво назвиш усього: що похорони, що весілля; а ми раді зайшлому і заїжджому, та пробачте та сідайте, бо на
18(5) березня похмуро тихо тепло Явдохи день народження 19(6) березня похмуро вітер дощ бризкав цілий день 20(7) березня з ночі дощ після обіду перестав похмуро цілий день
21(8) березня хмарно і сонячно було і вітер 22(9) березня хмарно і сонячно тепло як весна
23(10) березня вранці морозець вдень хмарно і сонячно тепло як весна 24(11) березня тепло хмарно і сонячно 25(12) березня морозець і туман до десятої години сонце і хмарно Середохреща 26(13) березня морозець і туман вдень хмарно і сонце 27(14) березня похмуро вітер 28(15) березня морозець холодно 29(16) березня холодно сонце вітер 30(17) березня вранці мороз сонце і хмарно вітер теплого Олекси починається четвертий тиждень 31(18) березня мороз вранці вдень сонце вітер
1(19) квітня похмуро вітер холодно 2(20) квітня вночі маленький дощик і вдень дощик бризкав
3(21) квітня сонце і хмарно дужий вітер
минуле не складеш міри і винуватості, а те минуле нам все з-перед нас, ми й ваших мудрих аж-но всіх прихистили, й за ваших пророків одмолилися й одпокутували, то ви пробувайте в свободі, а скілько тра пристарчимо і на жертви й раби, бо ж тут все свято; а як чий тато збурмоситься, що, бач, світ досі не покаявся за наші жертви та не оддякував і не спокутував за мовчанку, як тут пів-люду невинно лягло, то тата ще й на покуть, ще й бандурку до рук. Ревом сповняються душі угноблені, бо то вже таке: що віками у снах навстатковувалося, чий тато скидався з ревом од гаддя задушливого, бо вже й тепер сни не сни, горенить людською тямою, — як те все передраніше гірш всякого сну, а й пришти найстрашнішої, то що тобі нині насницця може й привидітися; нема сну на люд цей вішній, баби схопляються і здоймають чоловіків з-перед вікон, що хрести спокутують, а перший хрест то як не хтів підписуватися, який він ворог, а й другий — за той страх смерті в Сибірі неісхо-димій, а третій — як вертався в невірі до всенького цього життя, в холодну пустелю, у рай зелененький, де жінку запродано іншій владі та дужчому чоловікові, а сина зовстріти заїкуватого й непам'ятливого, бо ж — Боже, усе твоє гоже, — дитині ворога їсти не велено давати, а люди острашливо мисочку втручували під ворину, й воно, присліпле, виповзало з хати на світ, і як догребеться на запах, то попоїсть з котячої чи собачої мисочки; то яким хрестом одбути й цю ласку світову або людську. Та то ще замало, — ти ж був хазяїн, скажуть, а млина вмів збудувати й над біжучим кволеньким рівчачком, а церкву переставити й звести без жадного цьваха, а що ночви, діжку то це таке, з реєстрових козаків був, хрестиком розписувався, а голова колгоспу хоч і комуніст, а трохи набожний був, золота людина, хай десять раз єврей, давай свято зими зорганізуємо; зробили хатку на ставку на льоду, чорт вилазив з димаря; смажили, парили; людей стіки збіглося, що лід сів на землю; а як розмалював піч, та на сани їх, а туди троїсті музики, то на тобі премію, самовара; на ранок мороз, тут штучний став був, ще од князів Стефановських чи котрих, а небо аж іскрилося; ходить собі, надивляється, а далі що ж, вже й додоми. Таке-то свято, світ наслухає, аж хрипи тамує, — от де радість нова стала, ці вішні блукають межи хрестів з льоду нарізаних та буряковим соком обсмачених, а як дивись, то якась стіна цеглова, аптека тобі чи завод покинутий й у нутрі схололий; це ж тут десь стежина була пройти, а входу не знати; прикипає блукаючий долонями до надщерблених з країв цеглин а бровима до лутки залізяної без рами, — й от як ті хрести
сотворяються і малююцця. А й так замало, — переможено всякого що не є ворога, гріхи вбутіли у погорблені тіні блукаючих, схриплі наспіви, складені на дирив'яні вискоблені столи на оглядини всенькому світові репаті пальці, і вже якийсь дух у настуджених хоромах хатів з навіяною морозяною пилюч-кою намовляє хоч-котрогось вішнього об-шкурувати дощину, вґрунтовувати найро-дючішою глиною, ставити на невистиглому припічку, й далі що — обдряпавши пришерхлу морозянисту сльозу та прохукавши озерце на здубілій шибці, побачити того зніяковілого світу, й перепросити, і зворушити його найдощирішим мальовидлом, бо де це бачено, щоб стіки парубкувати, то колодку тому парубкові до шиї та селом водити та примовляти, аж сміхом згукуються краї світів; я ж на тебе, колодію, маю ще надію. Світові любо взиратися у те оболоч-ко прохукане, — який то він був, а який міг стати; присоромиться й собі; аж не згледить, як вусом до шибки умерзне, задовго ж ти, світе, парубкував. Але й світ не бевзь мотузяний, так пальцем наминає й ще їдну лазівку на шибці та показує на ті хрести дерев'яні й залізяні, на тих жінок, що квітками й рушниками хрести ті обцяцьковують, — щоб і їм не було сумно; то твої живі й неживі, світе, розминувшись не знати з якими віками, власкавлюють усе близькіше й рідніше, бо де вже з якої немочі заблагувати й усе-світ і понад-свіття, бо й золоті й срібляні віки змигнули, а ще ж і залізяний з дерев'яним, то якого й ще наджидати цею душею розтрісканою. Аж то й не світ, бо він мандрує в собі й поза-себе, і де ти не хоч, — ти його тіки назви, то це буде знати, що світ або-що; а то якісь душі невиписані з реєстрів, що на них і пенсії десь одкладаються, бо