20(7) лютого туман і тепло цілий день туман
21(8) лютого похмуро і сонце показувалося трошки тепло сніг розтавав 22(9) лютого зранку мороз похмуро а вдень сонце тихо тепло сніг розтавав ввечері після шостої туман
23(10) лютого морозець похмуро 24(11) лютого вночі вітер вранці мороз міцний і вітер а вдень сонце Рябокониха Сашка
25(12) лютого Сашку Рябокониху
0 четвертій хоронили мороз вітер сонце 26(13) лютого мороз міцний вітер сонячно 27(14) лютого мороз міцний вітер сонячно 28(15) лютого мороз вітер сонячно 3(17) березня мороз сонячно Масляна 2(18) березня мороз сонячно холодно 4(19) березня вночі вітер сніг покрив землю а вдень сніг розтав дощ цілий день після четвертої туман не видно 5(20) березня вночі сніжок притрусив
1 вдень йшов після другої вияснилося сонце і сніжок розтав 6(21) березня мороз зранку зійшло сонце ясне після п'ятої сніжок потрусив 7(22) березня мороз а вдень сонце тихо
і тепло град Чабанова
пророкуються кожному ж усі потомешні віки самотини. Але й мудрість услід, що гірш муки, — не зізнавайся, хай-но покортить; ми позаховуємо таємниці, як то раніш скарби, і такими багачами заживемо на всенький світ. Уже й поводар потурає дорозі на денний світ; часи прощань і уяви присторонюються одвірків, даруючи долоням лиш доторк змарнілої під шарами різнофарб'я деревини, — нам ще й не так намислиться, і це сяєво сіней, ці перестановлені речі, зготовлені до нових трудів, та й не поодиначки, як то коли входив, а гуртом таким, мов символом речизни, і потріск останньої ще не зжарілої галузки в печі з димуватим напливом у простір хати, з таким жаданням на сполуку зі світом бездимним, — геть усе так примислено провадить нами, й не через межі, пороги чи застереження, а от якимсь ладом і довічною втишеністю, і вимудровує золотаву мисль: не в тобі, у душі чи в думках, а десь впорівень грудей на близько-недосяжній віддалечіні струмує і м'яко кублиться те все твоє, неналежне й належне тобі, що тобою мудрує і з чим ти у злагоді та невмирущій спілці. От це тобі й скінчення страхів у подорожуванні, і найкоротша й найдовша дорога; вистежування гріхів, бо перший гріх — слово, бо ж і шляхи наймудріших у плетиві слів і темнощах гріхів; бо ніде, як тут, слово плине за сонцевим сяянням, шемротить, як дощева запона, влягається кожному вигорбку і травині, шелесту і гримкотінню; і час нової мови, і безмовне вглибання у тугу немічності, і сяєво впоперед тебе пульсує, от-от вибурхне: пане полковнику, ви ж бо вернулися на свою батьківщину, задля вмирання з своїм народом пригнобленим, віки дочікуєтеся знов нового рушення; сталося, як ви й гадали: рід на рід, думка на думку, жінка на чоловіка, помисел на дію, книжка на вченість, дух на зброю, — техніку викопано, мотори заведено; чи ми вже там, де й не насниться, не ввиджиться, не сповниться називанням слова.
"Та ти, Юрку, вже третю хату врихтовуєш на проживання мені; а світ стіки музеїв не має, як це тут. А самотини не вмилостивиш ні цею, ані давнішою побудовою; ані найбільшим лихом, що зводить людей докупи, бо все почалося з-оборот світу, — до чого мали б прийти, то те спервовік якось вгніздилося, та й одпрохуй в цих снів будь-котрої провини. А як ти кажеш, що ти такий парубок, як і той, котрий смерть втопив, а не хтів лишатися їден на цілому світі, ще й сам втопився, але ж що це ти живий, а смерті й знаку не чуть чи чого вона зачаїлася; та ти якийсь мотлох робиш, аж не даєш померти й цім переднішим, а ще й собі таку безсмертину наврочив, що хоч
що. А як ці світи гунули урозтіч, а ти сам собі гоко всевидке, то це туто стій усякому хто не є та довпоминайся якої крихтини, чи й вона постачить на бідноту вселенську та в науку, як не шукати провини, а все пробувати у ній; ти-ж напоумився на втікання з нізвідки в ніщо, то й мені вишукуй тебе з бур'янів та ратуй од вчителів а й наїжджих яких журналістів, бо як ти мову з котроїсь лагідності призвичаїв до втиші й необзи-вання, а гинші мусять страхом ковтати та забалакувати кожнісіньку тінь або яке ворТу-шіння; та й вже ця госінь тицькає в очі, що й тоді яке щось було, і потом їй госенувати, а ви цим їдним спомином хочте забабрати всяку яка не є госінність і жити в спомині. То я мушу вступацця знанова за тебе, як вступалася перед німцями і совітами, й перед ким хоч, — бо ти щасливий собі, що мав думку середночі, а не міг записати, а інші мудрі ще-но й думка не вродиться а вже біжком каракулі вимальовувати та в світ пускати нечвидні гадки, — чи ж я тебе остережу, чи яким голосом з хащі земної вбізветься звірина й пташина о поміч не знати к якій гадці і помислу; бо вже надходять такі, що їм тра мови жорстокої впроти світів боронитися, бо світи то так собі раз та й навернулися знов, а ти думав, що вже огов де; та й смерть зирить проз води смоляні, так хоче вернуцця — та стіки всього, та як вталагуняться в ці тісні без міри долини, кожде про своє та своєю мовою, і де ради дати чи поодиначці, чи юрмиськом їх. Та й вже не так як було, — а смерті плавом зринають і погорджують що безмовними, що галасуючими; звірина й пташина собі гин-шим повітряним широм, де-які інші або-хто то ні шляху не знати, ні вширу; гайнують порізно цю вішність, а знаття собі не скла-
Колі свайба у клубі розписували 8(23) березня морозець похмуро і вітер після одинадцятої вияснилось і прохолодно 9(24) березня хмарно і сонце тепло починається піст перший тиждень Шевченка день народження 10(25) березня похмуро сонце показувалось в годин п'ять дощик бризкав Ситничка Марфа померла о другій ночі 11(26) березня мороз вітер холодний вдень сонце а вдень розтало град хоронили Ситничку Марфу 12(27) березня вночі сніжок а вранці і вдень дощ бризкав 13(28) березня зранку мороз а вдень розтав похмуро 14(1) березня мороз вдень розтав град цілий день сонце і хмарилось день народження мій сімдесят сім років Явдошки
15(2) березня зранку мороз вдень грязюка хмарно і сонце один тиждень пройшов посту
16(3) березня похмуро холодно вітер починається другий тиждень посту 17(4) березня похмуро після третьої години дощ бризкав до вечора
дуть. А як ти вподобав і не вішність, і не вшир який, а спомином забабрав що-який не є світ і позасвіття, а ще й хочеш усе це тутешнє напоумляти на мудрість невгадну, то де тебе одшукати задля цеї звістки, що ні ті хороми наснілі, ані ці музеї на наше довічне проживання не вгодні передержати: ще-но світ був як світ, і так ці сніги тулилися до віконечок в'яснілих, це ж і ми разом з вами, та й вгріваємося, та такий затишок що землі, що небові, а зіроньки палахкотять аж низом; то то такі зими були, що й звір надбіжить під вікно і не вкраде, а діжде свеї частки; глянь тако вглиб білезного світу, то й пташка здалечини навдиб людиною видається, а що старе, що мале їднаково рушать горою та низом, — ай сонце не згляне, та світла більш, як його всього вкупі може бути; та й я сибі од хати до хати прошкуючи у святешному вбранні та оддаючи забуті в якім хоч світі та ким хоч борги — а людям то ненагадуй, хай-ще пождемо, Богинько, така їм радість, та й передержують тебе в кожній хаті вгощеннями на неоддавання довіку боргів; а не похваляться, думаєш, синами навченими, бо ще з-перед усіх голодів та воєн така мудрість навпоїла їден-одньопусінький світ на усіх; стара мудрість вхистилася найрозумнішої голівки, ще й не вґедзькалося всезнання на впоїд щирої душі, не дочитувалися й своїх наймудріших, що ти ними тепер не знаєш як одгордувати, — кажи-но-кажи, як це ті пересичені їжею та вином зосереджуються на якійсь їдній тривожній думці; а як такий мудрий, то не знав, га, як те вино нам кров'ю видаватиметься, а що їжа, то смаку на неї збудемося. Та й. Але йдім-но далі, — як цей перетишок нам дарувався, як такий, кажеш, цікавий нецікавий час, що й думка спочиває, а це ти типір нашуковуєш час та й місце на подум оден, то-ж якій тій думці вродитися, аж вона вискаженює і в забутих віках найнечвидніший утишок, бо яке там тобі називання чи здогад, як що не візьми, слово там, порух, то те воно й є, а вже ці наймудріші зачали розгадувати, що то таке а за яким звичаєм тяглося, — ото бідота. То ми мали вперш і вдруге, а за яким господом вбернеться і ще той нетленний раз, аж-б не вином і не їжею і нічим ні на смак ні на дух не спо-казалося нам кінцем усього, — то надлазять нові журналісти той з олівчиком той з папіром, хай дитина таланить невспокушенні думочки; а сніг захурделює, а звір скаженіє, а зірка іскрить, так їм навпохваті це устрявання у мир, супокій, ще й лад; встороняється з ослінчиком баба заходжа, тереблячи в пелені калачика та яке яблучко квашене втерте; це тобі політика нова і ракети навзвишні, і інженерія, — аж дитині овстрах визирнути з-під стола, бо батько