роки ждати, вчись. І в клуб ходили потайки, що і батьки не знали. Але й батько узнав. Одного ранку їде на полювання, та встрів Гриць-ка, та кричить до нього я ось мисливець, б'ю зайців, як будеш бігати за мею Галинкою, їй-богу, уб'ю. А той ну й убивайте, а Галинка всеодно моя буде. Ой, почула Галинчина мати, як розкричиться ти бачиш, яке погане, а ти двоголовий, ще й дрочиться, моя, моя буде, от і не буде, — ти диви! А сусіди похи-хикують, — бач, як розрепетувалася, аж на перелаз вилізла. А батько наказує старшій дочці. Іде Галинка до клубу, і ти з нею, іде з клубу, і ти з нею. Доведи аж до бабиної хати, бо Галинка ночувала у баби. Ну, треба батька слухати. Веде сестра Галинку аж до бабиної хати. А Грицько тим часом уже під бабиною хатою, жде свою Галинку не діждеться. Та як же їм не кохатися — садочок у баби тихесенький та зеленесенький, а соловейко аж заливається, витьохкує. А Гриць Галинці наказує, вчися, я буду ще два роки ждати. А як же я буду вчитися, як я дивлюся в книжку, а про тебе думаю. Дивлюся на вчителя, а тебе бачу. От одного разу Грицько каже, Га-линко, йдем до мене в гості, в мене так багато гостей, то ж зібралися на свято. Та як же це я піду до тебе, щоб люди заговорили та обсміяли. Та не бійся, моя мила, в мене гості всі приїжджі. Ходім. Ну то ходім. Хоч Галя й соромилася, але Гриць майже вніс свою Галинку. Кричить Гриць з порогу, мам, я тобі невістку привів. Ой матінко, та це ж Галя! Мати рада, гукає батька, батько радий, гукає гості. Усі раді й веселі. Давай її сюди, за стіл. Наша будеш. Галя засоромилася, тільки очима кліпає, аж щоки зачервоніли. А Гриць радий, радий. Та, мабуть, і залишили Галю у себе. А Галіні батьки вже не питайте що вони робили. Як і всяка мати, — і кричали, і третьої години захмарило
1(18) жовтня Віталію І.К. день народження хмарно і ясно тепло 2(19) жовтня зранку мороз сонце хмарно 3(20) жовтня холодно хмарно сонце показувалось трошки і дощик трошки бризкав 4(21) жовтня тепло зранку мороз 5(22) жовтня мороз вранці вітер холодно вночі дощ трохи був
6(23) жовтня мороз вранці холодно вітер 7(24) жовтня міцний мороз добира сонце ясно
8(25) жовтня теплий ясний
9(26) жовтня ясно тепло тихо грілку купила
11(28) жовтня ясно тихо тепло 12(29) жовтня ясно тепло
13(30) жовтня зранку
похмуро
до дванадцятої
години вияснилось
сонце
14(1) жовтня Покрова похмуро зранку а з дев'ятої години сонце вияснилось 15(2) жовтня туман зранку тепло ясно 16(3) жовтня туман вдень ясно тепло 17(4) жовтня зранку похмуро з пів на дванадцяту вияснилось і хмарилось
сварилися, і плакали, а хіба ж то люди так роблять, як це нам Галя зробила. А Галя собі живе та поживає, і горя не має. Галін батько кричить до свого свата, що не дам нічого, приданого. В чому пішла, нехай в тому буде, нічого не дам! А ваш і не горює. Не лякай мене, свату, бо не злякаєш. Є в мене три скотяки, одну продам та вберу Галю з ніг до голови. О, чув. Не злякаєш. Отак батьки на доньку сердилися, аж поки й внученя не знайшлося. Та яке ж материнське серце може витримати. І не видержали ж, пішли таки, та й провідали. Та такі ж раді, радесенькі. Та хвалить мати дитя, ой, який же добрий та гарний у мене зять. А сусідки, не бувши лихими, — що, вже добрий і гарний? А був поганий ще й двоголовий, ха, ха. Та хіба Галі хотілося города, ні ж. Хіба Галя з своїм Грицьком живе гірше, як у городі. Ні! Да, я пригадую, як у нас колись, це вже давненько, були збори в колгоспі. І виступив голова колгоспу. І сказав до одної дівчини. Ти, мовляв, чого покинула роботу і пішла в місто. Що ти цій матері поможеш? Ти думаєш, як ти натягнула штани і їдеш в село до матері, то ти її потішиш цим? Везе дві порожні торби і кружляє ними попід носом. А матері ні фіги. А як ти назад їдеш — о, видно, дві торби в руках, а дві на плечах, та ще й стара мати зігнулась тащить ледве торбу. А що ти матері привезла? Ну й правда, з таких і Галинка буде сміятися. Бо вона живе зі своїм Грицьком. Живе, поживає і добра наживає... Та чи не той це візок, не та голобелька сторч неба, що мене привезли, а це знов на висілки, знов слободу заживати, аж і щоб і там нове кріпацтво спіткало. Ще-но не встигнеш хазяйкою стати у кожній новій хаті, а вже якісь покупці, уже ж нагадують, що й тут Павло приймакував. А я вернулася до свеї першої хати, й анікуди тепер не вступлюся. Позаймали сусідоньки й городи, що тільки й цієї хати, цього подвір'я; та так спозирають з низів і верхів уже-ж і своїх городів, чого це ця баба блукальна загріває здуплявілого стовпа навсхід сонця. Хіба ж би то я не впізнала, і чия дочка, й невістка, — а чия то, що горда, голову дере, що й крюком не дістанеш. А що вийшло — і не генерала, і не полковника попало, а бачите, що попало, вибирала, вибирала, а як улипла в таке, що ноги не витягнеш. Куди воно годиться, — там гуляло, та десь і дівся, як корова язиком злизала. А їй, бідній, від людей і сорому не обібраться. Ну, то й що думаєте, це їй першій таке чи що? Мати є, є, баба ще теж чіпкенька, догледить собі унучатко, світ великий. А вона? А вона ще молода, гарна, не думайте, ще якогось знайде, ого. На молоці ошпарилася, то на воду буде дмухати... А це — чи це вони такі повиростані, що не пізнаю нікого.
Аж геть не ті сусіди, дочки, невістки, онуки. Чи ж так само назиркують за цим-го обійстям, які то ще хазяї давніші вертаються, на своє право зазіхають. Кому-то так моєї смертоньки треба, аби вже й папери на право зжовтіли по канцеляріях, а тоді вже з інакшим правом приступитися до цього добра, та розгребти і посліднє. Та ще ж видно мені у горище і прядку, і-но вгребуся стовпцем під той золотявий солом'яний затишок, то й у змерхлому сіні нашарити можна аж дві гребінки і днище, — ото нікому непотребне начиння! Я себе знов в'явлю, як було дора-ніше, така сорочка на мені, ще й гарна бланка, аж не так видко ці балуки на руках. То знов ізлізу на свій поріг, і вже ті сапальниці аж постають. Таке щось пороблено з цею жін-вою, ноги стовпами аж попід цицьки, а не йде, а як-то нею оборочає, й аж знати, що пона-плоджували дітей, а чоловіків зігнали, — такий-то рід, отаке поріддя. А ті діти поза кущами вихитрюють яку сливку, якого горіха зелепушаного та й ґвалт горбом до бабусі, доказувати, хто тамечки на їхньому буцімто дворищі хазяйнує. Уже й ти, Любко, вдираєшся у мій світ, на цей затишок, та так же вдатно костуром постороняєш невидних духів, що вони гляділи мені оселю до мого пришестя. Та де стовпчика закопаю на ворітця, то вночі й вивалиш, бо де не тикни, то все твоя земля, а туто й батьківська хата стояла, то і тут твоє, а города підорюєш щорік, бо ще землі мало, й ще мало. А такі книжки читаєш, а на такі секти ходиш, а клянешся, що тобі два метри хвате, і що в тебе справка є, що ти дурна. Уже й останнього стовпчика сколупнеш, та репетуєш на ввесь сокир-ницький куток "вбивайте мене!" Та чоловік тебе не вбив, як ти йому наливала, що посліднє скапувало, а первачок іншим діста-