14(1) серпня
Маковея зранку
сонце а вдень хмарно
15(2) серпня з третьої
години дощ
16(3) серпня похмуро
бризкав дощ
17(4) серпня похмуро
трохи бризкав дощик
18(5) серпня зранку
похмуро
до одинадцятої
години тепло стало
вияснилось
і хмарилось
19(6)серпня Спаса
ясно тепло
20(7) серпня сонце
тепло і вітер Василеві
Кордонюку рік
21(8) серпня зранку
туман маленький
а вдень жарко
22(9) серпня ясно
тепло
23(10) серпня сонячно жарко 24(11) серпня сонячно жарко 25(12) серпня хмарилось і сонце і жарко
27(14) серпня сонце
і хмарилось ввечері
блискавка і гроза
вночі дощ
до одинадцятої
години
28(15) серпня тепло
сонячно перша
Пречиста Марусі день
народження
2(20) вересня ясний
жаркий в Кіровоград
їздила
4(22) вересня з четвертої години вечора дощ і вночі 9(27) вересня Іван і Галка виїхали Драгуновські прохолодно хмарно
після повозу її туди, пані Милорадовичева зараз же "велъвши слугамъ розложити, такъ тиранско канчуками по спині и по череву, наче же нарочно ноги роставивши, по срамному уду бити казала, же обидва исходы не могли внутрности задержати... Одъ якого безчеловъчного тиранства, кровію изшедши (ибо своими черевиками она, Милорадовичева, очи повидавлевала и зуба всъ повибивала, о семъ свидътелка вдова Олена Щербиха, которая всьхъ ранъ тайно, зъ женою моєю оглядала) на третій день дочь моя умре, безъ надлежащаго обрядку церковнаго". І хоч парафіяльному священникові петрівському Симеону Василевичу від намістника гадяцького і заборонено було хоронити тіло моєї доньки, без огляду цивільної власти, але він, піп, "знать скорумповавшися" (се-б то імовірно підкуплений) не послухав наказу і похоронив..." Та-й-ж, — якому це світові ще уповідження яких інакшіших жахів, аби йому вхлинутися та у-вік не зазнати аніжаднісінької насолоди; та не дочекатися такого жаху, бо ці солодощі вперід усього що не хоч пішли, і який жах не є, та й вгрібається підо розжирілу втіху, та й все буде мало, бо вже й здогаду не вправитися на всі боки світів, нема вдеж таких, не вигадати такої голизни, щоб аж став і невидким, і безважним, і щоб стати на рівновагу що жахові, що й насолоді. Смійтесь а ні, — як ти назвисько саме, то враз буде одшукано справдешненьку назву, й од того вжахнешся; бо жах і насолода і є історія, бо те, що було смерть, то воно таким привидом видким за невидкизною вганяється, а не наздожене, аби справити своє мудре змагання; чу-у-уйте ж і так, — ми наввипередили смерть у такому вмиранні й невидкості, а ще не вигадали такої назви, не опізнали такого, аби це його назвати, щоб уже воно було тим, як і названо його, і таким, як воно й має бути під тою назвою. От що не хтів, і сказав, а більш мовчу, — бо далі то то буде вже інший світ і гинакші ми в ньому, і ми не ми, а перш тра вгадати, чого й скіки іще потребуватиметься, аби те передніше, на що ні тями, ні ліку нема, хоч якоюсь приказкою чи там приштою нам ізгадувалося, і як-но вступати у це вже потомішнє, де нам, може, й гандж пробувати, то знати — чомусь йнакшому то ми дали спокій і прощення, і тако-ж прощені одходимо.
"Й свічки одтулено, і такі колони церковні стало видніше. Аж придивляюся, то з маєва полотен лице Павлове просвічує, — їй-бо, й ротом великецьким ворушить та до мене промовляє "узяв би биюру та попобив би тебе"; а я в ґвалт, та дивлюся, де ці бур'яни, щоб вже рачкувати од його сокири. А скажи, то ніхто не повірить, — такі голі горби їдні з висмаленою травою, а де й трапиться деревце,
то смалятиною обійняте аж попід крону. Біжу й на всі боки одмахуюся, та "Павлику, я стара та часто болезную", а тими полотнами вже півсвіту заткано, й не знати, як свого Павла вкоськати й цим разом. То нашіптую, аж страх самій, буцімто не моїм голосом, а щось давніше, — "таке добре вудилно в тебе, Павлику"; а він ще дужче криком вибухується та розростається вскаженілим лицем на полотнах. То який раз і поможе в молитва, що припадком згадаю, — дивлюся, то полотно тріскається поздовж, і вже мій Павлик кам'яніє малюнками що-на-кожній стяжці, тіки бровами настрахує мене, а мовчить. Де ж тих молитов набратися, щоб кожне його лице замилостивити. То прибиваюся до якоїсь хати, а тамечки ще ця буря не вщухла, а вільчики позвертало, — та й бачу, що це моя хата, я це жито жала, наймала хату вшивати, а гребінь та на все село видніє, бо це в мене найлучче, багато більший і гарненно вкладався. А я ще того пошивача питаюся, чи не протікатиме, а він каже не бійтеся, бабо, як дощу не буде, то й сто год простоїть. Він якось так погано говорив, гамзав, той пошивач, той Ворона. Він як стане вшивати, то мені вічність ціла минає, — я й обіду не зварю, а все його слухай, усе, щоб ти видна йому була. Що-на-який щабель ступне чоботом, то озирається й прокаже, чи я там яку книжку читала, бо в його пів хати закладено, і він де-яку хоч книжку виписує. Але чогось хатка моя не така, — і шифером вбрана, а стіни голіють, скрині мої та лави прозиркують з якого хоч боку, як то в заводі такому усякий верстат, що й з залізяних східців згори побачиш, і з двору у стіни шкляні; я з призьби свеї вже хати питаюся дозволу, Павлику, ти хоч мене тут не вбіжай, на одшуканому добрі моєму, бо кінчили картоплю копати
11(29) вересня празник Усікновенія Глави Ліди і Валі день народження зранку похмуро потім тепло ясно
12(30) вересня ясно тепло
14(1) вересня Семена 15(2) вересня дощ звечора
16(3) вересня зранку похмуро після десятої сонце
17(4) вересня ясно і хмарно і тепло і холодно Шурі Лисенку один рік 20(7) вересня жарко 21(8) вересня друга Пречиста жаркий день Інни день народження 22(9) вересня жарко надвечір вітер пилюку піднімав 23(10) вересня зранку туман і похмуро а після десятої сонце і тепло 24(11) вересня зранку похмуро до пів на десяту і вияснилось 26(13) вересня хмарно і жарко і сонце і дощик трошки бризкав зранку
27(14) вересня холодний вітер сонце Воздвиження 28(15) вересня тепло 29(16) вересня тепло 30(17) вересня зранку похмуро дощик маленький бризкав з десятої ранку вияснилось тихо гарно після
всеньке життя цеї хатини допитувалася, та й аж з цього краю світу знайшла. Мені так любо під хатою вповідати, хто які щасливі сусіди були, а хто щастя одбіг-одцурався, — чи це ж вони знова докупи зібралися та й вітають мене при здоров'ї і радості. Думаєте, яке оце тепер? Ось моя сусідка через річку, так уже жила гарно та багато, і була в них іще одна дочка — ну, заходилася, робіть мені весілля, йду заміж. Ну що ж, як заміж то й заміж, треба готуватись. Так уже готувались — там і кабанчика, і бичка, все засмажили та затушили. Такі вже пахощі, що хто не йшов, то внюхувався. А як заграли музики, та ще над річкою, — аж луна селом йде. А вже гуляли та танцювали, а співали — аж річка розливалась. На другий день тоже це саме, музики і гульня. Але ж дивимося, чогось молода здуріла, не хоче вбиратися, чогось сердита, кричить до батьків — нічого мені не треба, нікуди я не піду з ним. А бабам не подай, — перешіптуються, посміхаються, мабуть, молодий невдачний, от і верховодить. Ну, якось впросили, вмолили, та й відбули. А жити то в городі устроїлись, на квартирі. А вихідний день, — поїдем додому, каже йому, а він їй: ну чого я поїду гулять туди, що там робити. Поїдемо до моєї матері та підем у ліс, та заготовимо дрів матері, а як же вона сама, треба їй допомогти. Ну й їдь, заготовляй, мені твоїх дров не треба. Ти ж не такий, щоб піти десь погулять та бакал пива випити. Ні, ні, тобі тільки мати та ліс. І, думаєте, жила? Покинула, стерва. А був і хороший чоловічина... Озираюсь я до хати, чи правду святу кажу, аж мої скрині поодмикувані, та моє все дівоцьке й жіноцьке по стовпах, по стінах зосталих розвішане, як немов у музеї якому городському. Хто ж це моє добро так загарбав, які у цій хаті роди й сім'ї перебували, що добро моє нечіпане, а доступу не маю. Я ж на цілий світ оповідаю про щастя та горе, а мені все показують од села до села, од світу до світу, — ото вже твоя домівка, ото твій останній прихисток. Я нагадую людям, яке то було життя їхнє, а вони мене примарами з-оборот світа лякають; я приходжу до свеї хати, а вже вона мені позасвітньою оселею привиджується. Але-ж-то я не позбулася пам'яті на світ простіший, та страшний, та радісний, а все ж то був світ, а не щось, — то чи це світ змінився, чи я в ньому не потребуюся, скажіть, людоньки добрі. А от моя сусідка Галинка от дівчинка, таке вже хороше дитя. Але батькам трохи зазолила. Вже ж пішла у восьмий клас. Батьки уже раді, гарно, мовляв, учиться наша Галинка, може, вже вивчиться та буде десь у городі панією жити. Але з другої вулиці Грицько за нею чатує, вже хлопець й армію відбув, та й вчитись не мішає, каже, Галю, я ще буду два