Мене повели в нижній двір, там комендант провадив огляд гарнізону. Бесіда його була короткою: "Намістіть його, пане капітане, на свій розсуд. Це ж ваш виховець. І — на припону, як сказного пса!"
І знову відвели мене на вершінь фортеці. Ми обходили челядників, що посипали дворик соломою, аби коні й вози не заважали своїм гримотом спочивати паніям і дітям.
"Соломко-Соломко, — шептав я, — моя невінчана солом’яна вдовице! Як багато я не встиг тобі повісти".
Та що могли тепер зарадити ці слова? Слова — полова. Полова, що залишається по перетолоченій соломі. Над Паланком простягався, як надутий вітром плат, синій ясний день. І серце не корилося чорній гадці, що я вже ніколи не побачу свою богданну дівицю, не притулюся до її пругкого тіла, не почую її гойного сміху. Надія — це сни тих, що не сплять, казав котрийсь із мудрих еллінів. Але тоді я цього ще не розумів.
Ми проминули колодязь, довкола якого вже юрмилися пралі і кметі, що розносили відра з водою по дворах. Приторочено було й довбане корито для напування вартових псів. Що ж, я своє діло зробив, хоча не встиг і рук помити тою водою. Буває й так.
Анфіладою зійшли ми в тюремне підземелля. Сморід гнилої капусти і тліну вдарив у ніздрі. Довгий сутемний прохід просвітлювали дві закурені лампи. По праву руку чорнів ряд дверей, обкованих залізом. На штабах запеклася чи то іржа, чи то кров. Десь віддалено подзвонював ланц і чулося глухе бубніння. Мене штовхнули на вичовгані приступки, що вели вгору. Я здогадався, що це вежа. Відтягли засов на дверях, і я ступив досередини свого теперішнього житловища. Старий сидів на кам’яній плиті, схрестивши на грудях руки, і сиві пелехи затуляли йому половину тварі.
"Приймайте пожильця, ваша світлосте!" — зашкірився до нього тюремник. Другий замкнув мені на нозі колодку і пристебнув її до вільного кінця ланцюга, що тягся від арештанта. Вони вийшли, гогочучи. А ми залишилися. Старий підвівся, відхилив з очей волосся і поклав мені на плечі вузькі бліді кисті:
"Благородний уношо! Недостойний жрець цього храму свободи вітає тебе дзвоном щита!" — і постукав нігтями об череп’яну мису.
Наляканий цим безумством, я відсахнувся і мало не впав, забувши, що прикутий до цепу. А він виголошував далі низьким наспівним басом: "Якби я мав багряницю, я б накинув її тобі на плечі, як це робили славні спартанці з тими, хто вертався з бою переможцем. Але наразі я не маю пурпурної тоги, через те можу вчинити для тебе лише дуже мізерне, — видер зі своєї сорочки пасмугу і став навколішки. Обережно, щоб не вразити рану, просунув під обруч ганчірку і обв’язав мою щиколотку. — Це доки не затвердіють на шкірі рубці. На душі вони затвердіють пізніше".
За мить він розкустрав п’ятірнею бороду і знайшов там прив’язане залізце. Я його впізнав — з Петрової скриньки, закинуте сюди мною зі шнурком. З подивом я узрів, що тепер це залізко, зігнуте й підточене, служило старому ключем. Він одімкнув ним спочатку мої колодки, а затим свої. І пояснив: "Не можуть люди, навіть найближчі, найрідніші, бути довго поряд на відстані подиху. Цей закон — вищий закон свободи людської душі — не сміє порушити ніхто. А вони посміли... Бери оберемок соломи й мости собі закут, де тобі любо. Раз у день вони приносять їство і воду — тоді й будемо в’язати себе одне до одного, якщо їм так забаглося. Що взяти з людців, котрі тюрму носять у грудях своїх і головах..."
Я сів на гниле ложе й занурився в свої журні думи. А мій сусіда заходився щось ревно розтирати паличкою на камені. Він був чудніший, ніж говорили про нього. Мене, схопленого й прив’язаного до ганебного ланца, назвав переможцем, а тих, що гелгочуть за вікном на волі, —ув’язненими.
Перехопив мій насторожено-подивований погляд і зичливо запитав: "Смію задовольнити свою цікавість: чи не маєш ти вошей?"
"Я не вошивий", — сердито буркнув я.
"Це добре, а все ж помастися моєю маззю. Цим тут не варто легковажити, як свого часу допустився того Ферекід Сироський. Він похвалявся своєю мудрістю, а на воші не звертав уваги. Доки вони не заїли його живцем, обкусали навіть пальці до кісток... Тож присувайся сміливіше до вошивої мазі, мужній уношо".
Що б він не говорив, це звучало врочисто, з поважною протяжністю. Дещо схоже промовляв у церкві наш отець Димитрій, коли тлумачив Євангелію.
"Звідки тут ліки?" — запитав я.
"З неба і землі. Звідки ж їм ще бути? — здивувався старий.
— Я змішую плісень зі стін з вушною сіркою і пташиним послідом, який зішкрябую з підвіконня. Це не лише від вошей і бліх помічне, а й від мокрого кашлю, від сліпоти й від задухи. Від тюремної печалі — інші ліки".
"Мені б ліпше вмитися", — сказав я, потираючи липке, свербляче тіло.
"Добре, — сказав він роздумливо, — завтра я подарую тобі дощ".
Я не знав, що на це повісти, що думати. Понуро мовчав. Коли нам принесли харч, ми чинно сиділи рядком, на одному ланцу, як галерники. Дві коновки води і горнець колотянки
— товчена ріпа із запареними остюками. Таке бідняки дають хуцобі. Я не їв три дні й мимоволі потягся до горшка. Та рука сусіди накрила його: "Ти ще не заробив свою трапезу".
Я вилупив на нього очі. А він ступив до вікна, яке наполовину застеляла липа, і відломив розсішку: "Зроби для початку собі ложку".
"Чим?"
"Зубами. Заодно й почистиш їх. Чи ти гадав, що зуби дано нам тільки для їдженя? Чим же тоді виготовляли собі знаряддя давні люди?"
З нехіттю взявся я обгризати паличку. М’яке дерево піддавалося, проте ложка виходила кострубатою, сучкуватою. Старий спочутливо змірив очима мою роботу й посяг знову до своєї кошлатої бороди. Намацав там крихітні піхви і витяг з них лезко довжиною в мізинчик. Простяг мені. Робота заспорилася, і я легко довершив свою струганину.
"Звідки це у вас?" — запитав я.
"Я давно тут живу. Це мій замок, а не їх. Наш із тобою. Бо ти проліз у його надра, а я проник у його потаємне нутро".
"Як ви вгадали глибину лазу?" — не вдержав я цікавості.
"Я не оракул, аби вгадувати. Я вираховую. Ось! — показав на стіні рядок виписаних червачків, коліщаток і паличок. —Це розрахунок висоти гори, криниці і лазу. Я дещо знайомий із геологією і хімією, а матеріал, який ви піднімали зісподу, весь час був мені на очах".