Дихала вселенською тишею наша солом’яна палата, лише далека миша десь цигикала свою пискляву нуту. Ніч
текла повільно, безконечно, застигла, як наша радість, загусла в бурштинову смолу насолоди.
"Тебе там не зголосять у розшук?" — бережно простромив тишу її голос.
"Нині там учта до рана, гадатимуть, що я десь загубився в юрбищі".
"А ти не загубився, хлопче?"
"Мені здається, що я лише тепер знайшовся".
Але треба було збиратися. Ми виступили надвір, обв’язані одним платом. Я зілляв себе з відра, вона теж нахилилася під струмінь. Місяць ласо облизував її духмяне мокре тіло. Я одяг своє ледь підсохле цуря, потім довго пив воду, аби затягнути час. Хотів щось сказати їй на прощання, але вона затулила мені губи пальцем: "Нічого не кажи. Слова
— полова". Я мовчав, сушив губами її вогку солом’яну каблучку.
І раптом Юлка скрикнула: на землі розпанаханий надвоє лежав мій рак-неборак. Поряд скубала травицю кобила Моца.
"Це недобрий знак, — скорословом шепнула вона. —Хтось чи щось хоче нас роз’єднати..."
"Ти віриш у бабські брехні? Тепер, коли ми в’єдно, як перст і ніготь... Коні ненавидять раків. Він цабав у траві, а Моца розтрощила його копитом. От і всього".
"Йди", — якось відсторонено мовила Юлка, і це слово захолодило мене більше, ніж мокра одежа.
Я йшов, зупинявся, прислухався, чи вона не кличе; тупив руки до розпашілої тварі. Руки пахли нею. Ноги несли вперед, а сам я лишався десь іззаду, мене направду тягнув непереборною силою той зарічний горб, ота дурман-вишня. А треба було бігти, бо мене чекала знакова дичка.
Дичка несвободи.
Як я й гадав, ніхто мене не похопився нагорі. Водосвятки вирували в замку до світання. Гонведам привезли ще й дівок з куплераю. А вина тої ночі було випито більше, ніж води. Хоча вода таки була добра. Що настуджена глибиною, а що чиста — аж біла. Може, тому, що насподі залягав білий, як крейда, пісок.
"Це засвідка того, що в передні часи тут хлюпотіло море,
— розсудив Петро Солома. — В річкових ковбанях теж можна напасти на такий пісок".
Роботи для Петра вже не було, а я ще залишався, бо про вихід із лазу змовчав. Того вимагав мій замисел. У майстровій коробиці з приладдям я знайшов те, що треба. Відтяв із мотка десять аршинів шнурка, прив’язав до залізка і в слушну хвилину метнув у баштове вікно. Нараз виглянула патлата голова, я змовницьки кивнув.
Біда була з напилком, що був завдовжки з долоню. Майже такими були й вічка ґрат. Якою б не була моя влучність, я міг не поцілити з першого разу. Напилок я обмотав промасленою биндою, настромив на нього дерев’яне руків’я. І для роботи зручно, і мені для кидка —летітиме, як ніж. До затерплості рук ми вправлялися з такими самочинними ножиками в дитинстві! Жбурляли їх і в стовбури, і в щурів, і в птиць.
Я дочікувався пори перших сутінків, коли вартовий зачиняє знадвору віконниці. Як тільки він піде за довгою палицею, напилок має залетіти у вікно. На це я мав хвилину-дві часу.
Я свого дочекався. Все тяглося своєю чередою: зміна варти, в’язання пса, гонвед іде за ліхтарем та жердиною з гаком. Мій напилок кругом летить через двір і глухо вдаряється в прут решітки, падає під стіну. Я це передбачав, та мав ще півхвилини на другий кидок. Пружним скоком підлетів до вежі, потягнувся до напилка і... м’який чобіт притис мою руку до горбатого бруку. Я скоріше носом учув, ніж побачив, хто це. Пан Лойко! Не встиг підвести на нього очі, як гонвед іззаду вдарив мене в потилицю кольбою кріса. Я впав лицем на камінь. Крізь болісні памороки пробився рипучий голос: "Чи не казав я, що капітана Лойка можна обдурити лише раз. Та й ото, коли він сам схоче... Кличте сюди старшого сторожі!"
Невідомо, скільки часу мене морили в ямі. Якогось вечора я змігся на силі й потяг тіло до дверей. Попросив води. Звідти прохрипіли по-мадярськи: "Хочеш пити —поможи собі. Там є порожня миса, ге-ге-ге..."
А вранці двері вискнули і впустили в затхлу темінь клин світла. На нього ступив пан Лойко, повнячи барліг пахощами матіоли. Ніч подарувала йому ще одну квітку від панії, він застромив її в нагруцну петлицю. Завидна вірність самому собі, своїй вдачі. Про це він і хотів наостанок сказати мені.
"Ну от, — почав гидливо, — ти вже не схожий ні на псаря, ні навіть на пса. Ти вже щось третє. Тепер і ти знатимеш, що світ поділяється на псарів, на псів і на сіру потолоч, яка їм скоряється і прислуговує. Правда, і поміж неї трапляються виродки, що повстають проти заведеного укладу. їх зацьковують, роздушують, переводять у темницях на плісень... Але ти не такий, ти — сліпонароджене щеня. Таких витягають з-під суки і топлять. А ти втопився сам. Це присуц сліпоти. Знаєш що.. .Твоя помилка не в тому, що ти вчинив злочин, а в тому, що відхилив моє покровительство, зрадив мої сподівання... А міг вирости в доброго псаря, міг стати моєю правою рукою, моїм сином, зрештою..."
"Я не можу бути сином пса, бо я син змії", — кволо встромив я.
Пан Лойко замахнувся шпіцрутеном, але тут же опустив його. Він ніколи не бив руками ні псів, ні людей. Він бив надійніше — словом.
"Огризаєшся, слимаку, ну-ну... Я міг би зробити з тебе збуя-погибельника, одягнути в тюремне лахміття, облити лайном каторжан і пустити без охоронного риштунку Пси не впізнали б твого запаху, і голосу також, бо я залив би тобі рот воском... Вони спочатку відгризли б вуха, ніс та інше, що стирчить із тіла, далі відкушували б пальці і добралися б до кишок. Вони тягали б твої кишки по двору, а ти все це бачив би, бо молоде серце довго не вмирає. А собачу вдачу ти знаєш; знаєш, як, засмакувавши людського м’яса, пси обертаються у вовків... І це було б уже завтра, а позавтра тебе загребли б за живоплотом тюремного цвинтаря. Але цього я тобі не подарую. Ти вкусиш хліба тих, кому помагав. Буцеш повільно всихати від недоїду і сліпнути від темряви; мозок твоїх костей холодитиме камінь, а мозок голови буце звурджуватися з відчаю і одинокості... Хоча ні, я загадаю тобі ще гіршу кару. Ти буцеш заздрити псам і збуям, і навіть тим, хто гниє за сусідніми стінами... А тепер — до пана генерала за розплатою. Ти ж свою роботу справно звершив, а плату так і не дістав".