Ромодановський наказав сурмити загальний відступ... Мазепа похмуро глянув на Чигирин: йому одразу пригадався Кам'янець, золотокоса дівчинка, що пручалась у руках татарина, і цей його вірний джура Пилипко на аркані...
XI
Ми знов у Криму — в цьому казковому краї, де ростуть кипариси і тополі, може, найстрункіші в світі, де небо, і сонце, і зелень, і гірські струмки, і море, і гори, і долини такі чудові, що, здавалося б, там, як у раю,— невичерпне життя, невмируще щастя, нестаріюча молодість прихилились навіки, і люди не знають страждань...
Здавалося б... а тим часом у пору, що ми описуємо, це була юдоль людських страждань, хоч як намагалась сама природа дати нам людині розкіш і щастй...
Чимось несказанно жахливим поставав в уяві тоді Крим для руської людини, і особливо для українця. Крим був краєм людської неволі, неволі бусурманської...
І не дивно... Он і тепер турецькі союзники, кримці, повертаючись з України, з-під Чигирина, женуть гурти полоняників: цього разу їм пощастило захопити ще більше, ніж під Кам'янцем, полоняників і полонянок. Одну валку їх, велику, погнали просто у столицю ханів, до Бахчисарая, другу — через Ак-Мечеть, Кйрасу-Ба-зар і Солкат — на Кафу, на головний невольницький ринок.
У цій валці знайомий нам Гирейка мав лише двох полоняників, а перше в нього було чотири, та він сподівався добре збути свій товар. Гирейка протягом усього свого життя ходив із загонами на Україну, причому з єдиною метою — захопити якомога більше живого товару і потім якомога вигідніше продати його в Кафі. Він був гендлярем у душі і хижаком за покликанням: грабунком тільки й жив. Він нічого несіяв, не мав ні города, ні виноградника, а тільки торгував: коли є в нього люди — людьми торгує; своїх полоняників продав — купує у своїх же землядів, щоб перепродати у треті руки й одержати бакшиш. Нічого купити або нема в кого,— він міняє людей на людей, на коней, на собак, на кинджал, на чубуки; нема ні людей, ні собак, ні чубуків,— він міняє і продає старі халати, капці, пояси.
Тепер у Гирейки двоє високих і кремезних полоняників: один смаглявий, чорний, як халява, українець, з чорним, як вугілля, чубом і з сірими, як каміння Чатир-Дага, очима; другий — рудий, веснянкуватий, мордатий та широкоплечий московський стрілець із полку Каси-мовського-царевича. Гирейка їх дуже пильнує — прикував одного до другого ланцюгом і не спускає їх з ока.
Валка проходить через Ак-Мечеть. Юрби татар, кінних і піших, в'ючні коні, верблюди — все збилося біля мосту через Салгир. Крик, галас, рев верблюдів, іржання коней, лайка і вигуки численних горлянок — неймовірні. Полонених женуть через річку вбрід. Річка вирує, звиваючись і підстрибуючи на камінні, наче за нею хтось мчить слідом; але вона не глибока, бо великих дощів давно не було.
Гирейка переводить і своїх полоняників убрід, поглядаючи на .небо, чи швидко сонце стане хилитися на захід, а то дуже-таки пече.
— А се палати калги-салтана,— показує українець своєму товаришеві на казковий, весь розмальований палац на березі Салгиру у затінку розкішних тополь.
— А хто цей калга-салтан?—запитує стрілець, дивуючись із казкового терема, в якому, здавалось йому, повинен був жити сам Чорномор — чудо-юдо, сам малий, а борода з півтретядцять ліктів, Чорномор, про якого йому розповідали ще в дитинстві в казках.
•— Калга-салтан буде по-нашому так, як гетьман перед царем, так він супроти хана.
— А сам хан не тут хіба живе?
— Ні, він у Бахчисараї, туди далі, назад. А ти що, і тут бував, і там?
— Бував, з Іваном Степановичем Мазепою ми тут було каші доброї наварили... Мазепа від коша, із Запорожжя, з листами посланий був, то й мене з собою брав: я у нього в джурах був.
— А он там гора яка, у! Та й гора ж, братику!
— Ото праворуч?
— Ага, он ніби шатро...
— Се гора, Чатир-Дагом прозивається.
— А за горою що там?
— Там море.
— Море! Що ти! Хвалинське, мабуть?
— Ні. Чорне море.
— Ач, анафеми, куди загнали нас!.. Далеко відсіля рідна сторонка московська...
— Авжеж, далеко,— зітхнув і чубатий українець.
— І нема нам тепер туди ні шляху, ні доріженьки... Ех! Не родила б мати на світ, не довелось би отут мучитись... Ех, служба царська!..
XII
Чубатий українець і був той Мазепин джура, якого під час вибуху в Чигирині Дунін-Бурковський бачив на аркані у татарина. Джуру звали Пилипом, на прізвисько, що дано було йому на Запорожжі, Кам'яненко. Родом він був із Кам'янця, і тому козаки й прозвали його Кам'яненком.
Дивний був цей Пилип. Маленьким Пилипком він бігав по Кам'янцю, любив купатися в Дністрі, сміливіше від усіх ровесників перепливав на той бік бистрої річки; одчайдушно лазив по високих скелях, що висіли над містом спритніше за всіх видирав із недоступних нір сиворакш, щурів і стрижів; із спритністю білки лазив по деревах. Його мати ніколи не бачила такої одчайдушної дитини, такого шибайголови, яким був цей Удовиченко, названий так тому, що мати його, народивши ще дівчинку Катрю, сестру Пилипка, овдовіла. Пилипко майже не жив удома і одного дня, саме тоді, як мати його мучилася під час пологів, народжуючи його сестричку, пропав безвісти. Було йому тоді дванадцять років... Мати довго плакала, шукала його, думала, що він утопився чи його звірі розірвали в лісі; а потім і плакати перестала.
А Пилипко опинився на Запорожжі... Цей сміливий хлопець, вихований на розповідях одного старого сліпого січовика, який доживав свій вік у Кам'янці, побачивши у свого дідуся січовика двох запорожців, що саме збиралися на Січ, потай кинув своє рідне місто і через день наздогнав запорожців уже далеко в степу. Він сказав, що хоче козакувати — іти з ними на Січ, хоче "слави-лицарства добути". Запорожці довго з нього сміялись, а як. побачили, що він і справді від них не відставав, біг за їхніми кіньми і плакав, їм стало жаль хлопця. Вони було хотіли повернути його додому до матері, але він і слухати про це не хотів і казав, що швидше помре, ніж повернеться.
— Зарубайте мене,— правив своєї він уперто,— а додому не вернуся.
Нічого було робити — не пропадати ж християнській душі в степу, запорожці узяли його з собою. Поперемінно їхав він за спиною то в одного запорожця, то в другого, тримаючись за черес і кажучи, що він конче хоче бути козарлюгою, а то й отаманом, а може, й кошовим, і буде бити татар, як сарану.