— Купи, паша! Купи, сундук премудрості! От бачиш, який я — бик биком, якши! Алла!... Та я твоїй милості за десятьох працюватиму, і пісень співати буду, й танцювати на догоду твоїй милості... Он я який! Колесом перед тобою ходитиму...
І він, взявшись у боки, почав витанцьовувати, і присвистувати й приказувати:
Хвіст витяг, ніс зав'яз, Ніс витяг, хвіст зав'яз.
Паша і Гирейка реготали немов божевільні. Навколо зібрався люд, усі з цікавістю дивились на цього незвичайного уруса. Він раптом перемінив тон і сильним голосом задзвонив, як дзвонять в Москві в Івана Великого:
Отець Яків! Отець Яків! Чи вдома піп? Чи вдома піп? До утрені дзвін, до утрені двін Тілі-тілі-тон! Тілі-тілі-тон!
Весь ринок був вражений, плескав у долоні, дивувався, звідки це взявся небачений дервіш. З усього майдану і з пристані зібралися татарчата. Всі покупці кинули свій торг і підійшли до Гирейкових невольників...
Доля москаля була вирішена: паша купив і його разом з двома гарненькими полонянками.
VIII
Минуло багато років.
Дорошенко, який довго верховодив Західною Україною, то віддаючи її туркам і татарам, то торгуючись за неї з Москвою і з Лівобережною Україною, тепер уже не верховодив нічим, а сидів у московській неволі — в селі Ярополчому, Волоколамського повіту, хоча й з почесним званням воєводи. Мазепа, своїм звичаєм, зрадив його і перейшов на бік його ворога, гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича, щоб і його потім утопити в ложці води. Лише зрідка згадували вони про пограбований через них турками Кам'янець, про золотокосу україночку, що пручалась на сідлі у татарина...
Замість них на Задніпровській Україні верховодив уже Юрась Хмельницький, якого султан випустив із чернецької келії й неволі і, замість чоток, дав йому до рук гетьманську булаву для того, щоб він, Юрась, підкорив під ноги найяснішого падишаха всю Україну і титулувався б так: "Я, Григорій-Гедеон-Венжик Хмельницький, з божої ласки ксьондже руський, сарматський і гетьман запорозький".
Два літа — 1677 і 1678 року — водив Юрась величезні полчища татар і турків під Чигирин, прагнучи здобути собі цю фортецю і столицю Правобережної України.
Ось як мальовничо і образно описує самовидець цей Юрасів напад на Чигирин у 1678 році: "Турчин, жаліючи торішнього в войську убитка і безчестя (в минулому році Юрася відбили з-під Чигрина з великим" втратами), виправив уже великі войська турецькі й татарські з вейзіром Мустафою под Чигрин, котрі, пришед-ши іюля 8, доставали Чигрина многократними приступами, і стрільбою, і гранатами, і подкопами, і всякими промисли довго. Однако ж і войсько, під командою Ржевського і Коровки, мужньо неприятеля од стін град-ських стріляючи, одбивали і, з города вибігаючи, в шанцях яничарів били і живих ловили. Войська ж государ-ські в Вужині діждавшись князя Булата з калмиками і донськими козаками, коли рушили далі, то на переправі Ятисі-ріки з Каплан-пашею цілий день войну страшную іміли до ночі. Рано же переправившись, сильно еще под горою (з котрої турки пушками на них стріляли) принуждені биться до ночі ж, а вночі виправили Василя Дуніна-Бурковського, полковника черніговсько-го, к Чигрину, придав і великоросіян чимале число, котрі ,не дійшовши верха гори і смутившися, стрільбою ж своєю возбудили турків так, що стали на обоз козацький з армат паки жестоко палить, і чрез цілий день баталію одправляючи, єще мусили заночувать: але в суботу, пішовши лавами, турків з гори збили і армат 27 взяли. Однак турки, оглянувшись, що погоні за ними нема, на полі, аж до обозу, москву і козаков рубаюче, гнали; токмо єдин полковник великоросійський, як окидався рогатками і удержався, так до нього і всі войська з обозу притягши, весь день той з турками воювались, котрі, убоявшися великих сили государевих обидвох народів, за Тясьмин перейшли. Войська ж государеві, приступивши к Чигрину, над бором коло озера цілу неділю праз-но стояли, чим підбадьорившись, турки почали Чигрина кріпше доставать. І коли гетьман Іван Самуйлович вослал в город свіже войсько, неприобикле до штурмів, по одході в обоз приобиклих,— то турки, зробивши подкоп, в замку діру вирвавши в п'ятницю, убили спершу Ржевського командира. А потім августа 10-го, в неділю опівдні, коли те ж войсько, попившись, поснуло, коли в городі, на учинену подкопами прорву, не кинулися бить на дірах одразу турков і землею в міхах затикати по-прежнему діри, але всі утікать почали і, на мосту обломившись, топилися в воді і на греблі в бігу давилися; де пропало на кілька тисяч козаків, токмо піхота под горою, а москва в замку боронилися до ночі; турки ж решту в городі і за городом скрізь нещадно рубали. І в ту пору, вночі сердюки, оборонивши на греблі переход москві, понабивали в замку повні армати порохом і, замок запаливши, туди ж на греблю напролом чрез турецьке войсько, уже Тясьмин перейшовши, пробилися, бо і турки в ту пору були налякані, коли запалені по-рохи і армати, порвавши з собою вгору арматні запаси з великим тріском, весь воздух тим освітивши, високо підносити і з висоти на обози пущати почали..."
IX
Це був страшний вибух — вибух, від якого, здавалося, заколивалась і довго двигтіла земля, дрижав дрімучий бір на горі, де розташувалися московські війська із своїми полководцями — князем Ромодановським, Ка-симовським-царевичем, гетьманом Самойловичем, Мазепою, калмицьким князем Булатом та іншими; тремтіла і, здавалося, кипіла вогненною піною вода в Тясьмині, через який, мов божевільні, тікали турки, шукаючи порятунку, хиталась і злітала в повітря частинами, цілими баштами і відірваними мурами чигиринська фортеця, цитадель; злітали в повітря будинки, і вже звідти, наче з неба, падали спотворені трупи турків, козаків, москалів, розбиті гармати, лафети, порохові ящики — все це, здавалось, падало з неба, з палаючого повітря і розліталося навкруги, падаючи у воду, на московські, українські й турецькі обози; деякі гармати і начинені снаряди, кинуті вибухами у повітря, розривались і стріляли вже там, наче якісь невидимі сили стріляли з неба на землю... Ніч на якийсь час перетворилась на день, на страшний, вогненний, з вогненним і камінним дощем день... Та жменька хоробрих — москалі й козаки,— які зважилися висадити себе в повітря разом з фортецею цитаделлю та гарматами, здавалося, помщалися за себе: падаючи з неба на турецьке військо спотвореними трупами, вони наче хапали втікачів своїми кривавими руками, вражали їх своїми відірваними розтрощеними головами... Де було жахливе видовище!