Його козацьке серце стукотіло, коли він крадькома помічав, що зелень на балконі ніби ворушиться. Але сама "мана" не з'являлась. Зате якось до ніг йому впав пучечок любистку, він його квапливо підняв, поклав за пазуху і з радістю пригадав, що любисток — для любощів. Другого разу невидима рука кинула йому жмугок рути, потім гілочку барвінку. Нарешті якось біля його ніг опинилася срібна монета, а тоді — золота.
Незабаром козацьке серце Пилипа ще більше зраділо. Коли достиг у Кафі виноград, то старий татарин-садівник погнав Пилипа і його товариша, старого москаля, на виноградник, який належав Кадик-паші і знаходився за містом, де на них чекала якась робота. Проходячи через базар і побрязкуючи кайданами, вони звернули на себе увагу якогось незнайомого чоловіка — не татарина, і не турка, а, певно, християнина. Він і виявився християнином, і до того ж українцем, з Києва. У ту далеку від нас пору, коли продаж полонених був справою загальноприйнятою, існував і викуп полонених. Але викуповували тільки багатих полоняників. Для цього родичі багатого полоняника, брат чи батько, виправивши ханський дозвіл чи султанський фірман, вирушали в землю невірних, здебільшого на невольницькі ринки в Козлов, в Кафу чи Царград, і там шукали або розпитували про свого, дорогого для них, полоняника, щоб викупити його. Отаким виявився і той киянин, що зустрівся на ринку з невольниками Кадик-паші. У нього полонили сина, що пішов разом з іншими козаками на визволення Відня, обложеного турками і кримчаками. Саме кримчаки, як він довідався, і забрали його сина в полон. Тому він і шукав його у Кафі і, побачивши наших невольників, одразу ж звернувся до них із запитанням: чи не бачили вони чи не чули чого про такого-то й такого полоняника. При цьому він подав їм милостиню, впізнавши в них своїх земляків, а в одному —навіть запорожця й колишнього Мазепиного джуру. Задобрив грішми і їхнього наглядача-татарина.
Наші невольники зраділи йому, як рідному. Легко сказати — з рідного краю! Це не те, що тепер, коли і нз край світу швидко, ніби на крилах вітру, телеграф переносить усі вісті про все, що відбувається у світі, а тоді не тільки телеграфів і газет — пошт навіть не було.
І багато-багато цікавого розповів їм киянин!.. У Москві помер цар Федір Олексійович. Там же були бунти— стрільці бунтувались... Старий москаль при цій звістці тільки потилицю почухав... Мазепа іде вище й вище... Гірко стало Пилипові, коли згадав про Мазепу, забув він свого вірного дж] ру, з голови і з серця викинув...
Та найцікавішою і найрадіснішою для наших невольників була звістка про те, як Ян Собеський, король, із своїми ляхами й козаками турків і татар погромив біля міста Відня.
— Як везір,— розповідав киянин, ідучи поряд з невольниками,— з войськом своїм підступив під город столечний цісарський Відно, де цісар, давши бій і не могучи видолати сили великі турецькі, в городі Відні замкнувся і там город, приказавши своїм гетьманам, уступив у вищі панства задля скупчення войська; а город ціле літо у великім обложенні зоставався, а обложенці ті просили короля польського Яна Собеського о порятування, котрій стояв на границі своїй за Краковом і, бачачи таку велику налогу від бусурманів християнам, якнайско-рій войська збирав так кварцяні, як і посполите рушення і, затягаючи по усій землі своїй і по Україні,— зараз плату давав. І так барзо великі войська скупив і, бога узявши на поміч, пішов проти войськ турецьких; про що довідавшись, турчин Відно казав моцно доставати, а сам з войськами іншими проти короля польського пішов, легце собі ті войська важачи. Але оного фортуна омилила: бо що учинив був засадку войськ своїх піхоти тисячів чотиридесять, усе те знесено від короля польського, аж і сам везір не видержав з своїми войськами, але з поміччю божою і ті розбиті стали, тому у малій купі мусив утікати, оставивши гармати, намети—усе, що при собі мали. А і ті войська, що города Відня доставали, побиті, ледве що втекли: незліченне число бусурман пропало. Де і сам король, в городі Відні побувавши і скупившися з іншими ксьонженти християнськими, з войськами великими пішли наздогін за ве-зіром, не даючи оному одпочинку... І знову у Дуная у мостів мали потребу і там турків збили, котрі великим гуртом на міст пішли, і під ними мости на Дунаї обломилися, де знову багато погинуло від меча і потонуло; а жовнірове, мости направивши, за турками пішли і по кілька крот турков громили...
— Так їх, так їх, собачих синів!—мимоволі вирвалось у запорожця, який весь час жадібно слухав.
— А прокляту татарву громили?— запитав старий москаль, скоса поглядаючи на провідника-татарина.
— І татарву громили.
— Слава тобі, господи!—перехрестився москаль.
— Так, так, слава господу... Усіх потреб по чотири крот валечних було,— продовжував, зітхнувши, киянин,— і на всіх потребах турки шванковали, і городів багато турецьких попустошили, і куди хотіли войська польські і козацькі ходили і пустошили у кільканадцять миль от Царграда. І в таких потребах пашів много погинуло і живих жовніре побрали...1.
Запорожець і москаль значуще перезирнулись.
— Може, і нашого Кадика взято,—тихо промовив запорожець.
— А може, і в Крим наші прийдуть,—додав москаль,— зруйнувати б зовсім це кубло прокляте...
Ні, не швидко воно було зруйноване: ще сто років після того стояло, і в цьому кублі ще сто років "не соколи яснії квилили-проквиляли", а "бідні невольники плакали-ридали".
XVII
Ніч. Північніше од Кафи, за кілька верст від міста, на темній синяві неба неясно вирізняються три людських тіні. Тіні рухаються в протилежний від Кафи бік — на північ. Двоє з тіней—великі, високі, чоловічі тіні, третя — щось невелике: чи то підліток хлопчик, чи то жінка. У всіх по довгому ціпку в руці, і у чоловіківтретя тінь справді була жіноча — по торбині за плечима.
Тіні рухаються швидко, не зупиняючись і мовчки Позаду них темніло безмежне синє море, і темними, тонкими шпичками пнулися до неба ледь помітні риски мінаретів Кафи і корабельних щогл в кафській гавані.
— Ну от ми, дівонько, і на волі,— сказала нарешті одна тінь, важко передихнувши,— глянь-но, озирнись, перепочинь.