А коли стрілець, проспівавши всю пісню, під кінець загорлав на весь степ:
Что венчала меня сабля вострая
С молодой женой — пулей быстрою,—
один хохол-полоняник не витримав і аж свиснув: — Фф'ю-ю! Бач, москва! Ото люд!..
XIV
Минуло ще кілька днів. І ця остання валка неволь-ників, як і всі попередні, дійшовши до Кафи, розтанула нд ринку, як снігова лавина, що ринула в теплу долину; як розпроданий гурт овець, вони давно поневіряються — хто на турецьких галерах, хто в землі Анадольській, хто в Кизилбашській, хто в Мультянській, а молоді бранки нудяться по гаремах, як каже дума,— "потурчені, побусурманені для розкоші турецької для лакомства нещасного".
Стрілець Петро Дюжой за свої пісні потрапив аж у Царград і там, втративши лік середам і п'ятницям, у від-
чаї махнув рукою на пости і жере скоромне, сподіваючись, що коли бог його визволить із неволі, то він у всьому покається попові на сповіді. Запорожець Пилип лишився в Кафі: його купив паша для роботи в саду.
І почалось для вільного запорожця життя нудне й одноманітне. Від зорі до смерку, побрязкуючи ланцюгами, якими були скуті його ноги, він порався в саду свого пана, розчищаючи, підмітаючи і посипаючи піском садові доріжки, доглядаючи квіткові грядки та клумби, очищаючи фонтани, що журкотіли в саду, поливаючи квіти і зелений дерен, що облямовував доріжки, грядки і клумби, збираючи листя й сушняк. Єдина була для нього тут утіха — це те, що в цій неволі, працюючи в саду під орудою старого глухого татарина-садівника, він зійшовся з іншим старим-престарим невольником, який виявився майже земляком і котрий мучився в Криму от уже близько десяти років. Старий невольник, як виявилося, був москалем, це він уже вдруге у неволі і багато страшного розповідав про свою першу неволю. А був це той москаль, який побував колись і в Анадоль-ській, і в Кизилбашській землі, працював і на галерах, був і у фараонів, і у шпанського короля, у німців-дуків, і у францовській землі у францовських німців, і бусур-манився, і всі віри перепробував, і всяку нечисть їв — і на все це було йому наплювати... Він розповів своєму новому товаришеві, що теперішній пан їхній, Облай-Кадик-паша, купив його на ринку років десять тому, з двома його запорожцями, землячками — а черкащанками, із яких старша, живучи в гаремі у Облай-Кадик-паші, давно потурчилась і побусурманилась і вже народила паші з півдюжини смаглявих пашат; а друга, яку паша купив маленькою дівчинкою, тепер виросла, стала пишною красунею і скоро буде улюбленою пашихою їхнього пана. Цей же старий москаль-невольник розповів, що він любить цю дівоньку, і хоч майже ніколи її не бачить, та вона пам'ятає його, старого невольника, і інколи присилає йому з молоденьким євнухом, з темношкірим арапченям, яких-небудь ласощів.
Запорожцеві дуже хотілося б побачити своїх землячок, але він так і не бачив їх: хоч одне вікно з гарему й виходило в сад, та воно завжди було запнуте; а самі жінки паші виходили в сад у супроводі євнуха-арапче-няти і старої господині тільки вночі або коли в саду нікого не було.
2. Д. Мордовець
33
Другою втіхою для молодого невольника було те, що сад їхнього пана виходив на море. Якась невимовна туга і розчулення сповнювали серце невольника, коли він бачив у морі турецьку галеру-каторгу, на якій працювали прикуті козаки, вони часом співали сумних пісень, що нагадували їм далеку батьківщину, любу Украйну, так само як садівникові-запорожцю вони нагадували далекий, навіки втрачений рай.
Одного разу, працюючи, як звичайно, в саду, він побачив, велику галеру-буксир, що тягла за собою кілька навантажених турецьких суден. На морі стояла тиша, і тому судна могли рухатися лише на буксирі у галери яка пересувалася на веслах. Галера йшла попід бере гом, а оскільки сад Кадик-паші виходив до моря, на берег, від якого відгороджений був високими залізними штахетами, що густо поросли пишною зеленню дикого винограду, то й видно було, що на веслах стояли невольники: вирізнялися чорні обличчя ефіопів, але здебільшого, саме на весах, сиділи люди, в яких не можна було не впізнати українців. Це дійсно були козаки-нг-вольники, майже голі, з бородами й довгим волоссям. Галера йшла надзвичайно повільно.
Пилип кинув роботу, сперся на заступ і стежив очима за галерою; видно було навіть обличчя невольників. Раптом на галері залунав тихий спів, наче хтось плакав... Серце запорожця зайшлося тугою... Тихий голос співав:
Що на Чорному морі
Та на білому камені,
Там стояла темниця кам'яная.
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників...
Пилипові знайома була ця невольницька дума, він чув її і в дитинстві, на майданах рідного Кам'янця, і на базарах, і вже згодом на Запорожжі. Дума ця завжди викликала сльози у слухачів. І Пилип завжди слухав її з болем у серці і завжди, бувало, думав: "А як-то воно їм самим, тим невольникам, про яких співається в думі? Що вони, сердешні, відчувають.." І раптом він чує цю думу тепер, коли сам став невольником і хоча нудить світом тут не тридцять років, як ті, що в думі, і не позбавлений ні "світу божого", ні "сонця праведного", одначе все ж у неволі...
Він стояв мов зачарований і слухав, як у темницю прийшла "дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка";
як вона запитала козаків-невольників, щоб вони вгадали, який "тепер в нашій-християнській землі день"; як невольники відповідали: звідки їм знати, який тепер день у них на Україні, коли вони вже тридцять літ у неволі пробувають, "божого світу" і "сонця праведного у вічі не видают"; як їм на це Маруся Богуславка відповіла, що тепер на рідній їх стороні, на Україні, "великодня субота, а завтра святий празнак. роковин день великдень"; як невольники, почувши це, білим лицем до сирої землі припадали, Марусю Богуславку хляли-про-клинали, що вона їм про таке велике свято у тяжкій неволі нагадала; як потім Маруся Богуслівка, взявши нишком у свого і невольницького "пана турецького* ключі від темниці, всіх невольників на волю випустила і просила їх, щоб вони, коли прибудуть додому на Україну, у "города християнські", зайшли до її батька-матері й сказали, щоб вони не продавали ні худоби своєї, ні маєтку і її, Марусі Богуславки, з неволі не викупали: