— Охвицер! — буркнув Артем у дивному захопленні й подався до озера глянути ближче. Чорногуз нашорошився, крутнув головою туди-сюди, тріпонув крилами, змахнув, розігнався на тоненьких офіцерських ногах і важко злетів угору.
Артем спинився зачудований. Очі йому широко розплющились і горіли. Дихав уривчасто й неспокійно. Правицею тер розхристані волосаті груди, а ліва рука легенько змахувала. Розчепірені шкарубкі пальці — як простерті крила. І раптом йому здалося, що власне тіло стало легке-легке. Геть зовсім без ваги. Його Пойняла божевільна думка і, як вітровій, поривала з ніг. Летіти! Він, як сновцда, широко розпростер кремезні руки й непевно змахнув перший раз. Потім дужче, відштовхнувся від місця і — побіг навмання за лелекою, несамовито вимахуючи руками й підстрибуючи. Хапав спрагло роззявленим ротом повітря і мчав. Ноги ледь-ледь торкалися землі, і йому здавалося, що він знімається. Треба тільки дужче й швидше! Швидше!..
Він упав, зачепившись об висохлу купину, й перевернувся горілиць. Груди йому бентежно движіли, а розкуйовджене чорне волосся — десь загубив шапку — уболотилося; він лежав знеможений і важко відсапував біг. Запалені червоні очі тоскно й питливо дивились угору. По щоці — чи то від вітру, чи так від чого — текла сльоза.
Високо в небі буяв чорногуз. Змахне крилами й лине в повітрі, мов пливе, змахне ще раз — і лине далі вдалину. Крила широкі, а тулуб малий. Як цурпалок. Птах!..
У селі оповідали по-всякому. Казали, що над книжками глузду одбіг, казали, що й з чортом злигався, хтось бачив, як Артем у чортячому танку полем крутився. Були й такі, що запевняли, ніби Артем — відьмак і то здавна вже в нього, тільки не примічали якось перше. А більше казали: "Здурів". Був дядько роботящий, землю шанував, і хоч змагали його злидні, та працював чоловік. Знесилювався, надвереджувався, сяк-так вибився з голоду. Сина Васька посилав до школи, і жінка, Христина, по сусідах позичатися не ходила. Бо гордий був чоловік і не допускав того. Був чоловік, та збувся. ! прозвали його — Летючий. Артем Летючий.
Спричинилось йому таке — чи то око лихе глянуло, наврочило, пристріт його обпав, чи то переполох дійняв його, чи, може, з'їв чого: змарнів, на виду спав, тільки очі горять, як вугілля. Замовк і все думає. Думки, як хмари, обсіли його, а не знати, що то він там собі укладає. Тільки й сказав жінці:
— Якщо птиця може забалакати, то й чоловік полетить. І в книзі так написано, що вже літали...
А до чого воно — не добрала Христина. Допитувалася — не сказав.
— Підожди — сама побачиш.
Тільки й того. Вже й обсіялись давно люди, ось незабаром і жнива зайдуть, а він занедбав усе. Якби сама з хлопцем на посміх людський не вийшла в поле, була б нива й досі, мабуть, несіяна. Мовчить і, знай, щось майструє в клуні. І нікого не під пуска туди. Ночує в клуні й возом двері на ніч заставляє, щоб не підгледів, бува, хто. З людей дехто догадувалися. Казали сміючись:
— То Артем літати надумав.
Через те й прозвали "Летючий" Дітвора на вулиці Дражнитися почала вже:
— Артем Летючий! Летючий пішов! І на неї перекинулось:
— Летюча! Христина Летюча по воду йде... Малому Васькові — хоч не виходить із хати: вийде
хлоп'я у двір, а з-за тину вже кричать навісні:
— А в тебе батько — летючий! А в тебе батько відьмак!
Не стерпіла Христина. Відколи очіпок наділа, шанувалася перед чоловіком, і ніхто не казав, що вона та за-річана була. А тепер виказала всю правду в живі очі.
— ..Люди сміються! По світу з торбами підемо!.. Схаменись, Артеме!..
Мовчав і не дивився на жінку. І все своє думав. Як вичитала йому все, глянула на нього, і серце заболіло.
— А може б, Артеме, теє... до попа — хай би молеб-ня... і хату посвятити б...
Нічого не відповів. Тільки зіп'явся на ноги й так страшно глянув, що аж поточилася назад Христина. Грюкнув дверима й пішов до своєї клуні.
У Петрівку ночі короткі та темні. Вийдеш із хати, й тьма, як чорна хустка, облягла тобі очі. І в тій тьмі наче щось ворушиться. Волохате й чорне. Аж лячно стає. А в хаті духота. Десь цвіркун під піччю цвірчить, і об шибку щось цибонить. Джміль, чи що воно? Спорожніла хата. Спить на полу Васько, руку набік відкинув — малому що! Чути, як дихає він — рівно й глибоко. А все ж порожньо. І жаско якось. З того часу, як перейшов Артем до своєї клуні — наче вмер хтось у хаті. Чогось не стало в господі. Не так воно в Артемовій хаті, як у людей.
Не спалося Христині. Ніч у Петрівку коротка, а як сон тебе не бере, вона тоді наче довга-довга та темна. І неспокій ссе тобі серце, як гадина там кублиться. І не знаєш, чого тобі треба. На душі нудить. Хіба води напитися? Злізла з полу, пройшла в сінці до водянки, й напилася. І ніби одлятло від серця. Прочинила двері й вийшла надвір.
Село спало. Вже й парубки облягайся, дівчата сплять досі потомлені, тільки десь на кутку собаки валують.
Вдихнула на повні груди повітря свіжого й журно повернула голову до клуні. "Як підмінив хто чоловіка!.." — хотіла зітхнути, коли це... Христина прикипіла до місця й не ворушилася. Жах пройняв її наскрізь і пришпилив до одвірка. Вирячені очі застигли на стрісі.
Там, на клуні, де ось три тижні вже день і ніч сидів її чоловік, вилізло щось здоровезне й чорне. Воно зіп'ялося на гребінь і порається. Випросталось і застувало зорі. І тоді Христина побачила, що то застували їй зорі — крила. Великі й чорні. Начеб кажан здоровенний сів на клуню. Христина хотіла перехреститися, та тремтячі пальці не складалися до хреста, вона хотіла прошепотіти молитву, а вуста були німі. Вона затаїла дихання, і серце їй спинилося. Тоді раптом чорне змахнуло крилами й плигнуло на город. Христина тільки побачила, як майнули в повітрі босі людські ноги, вона крикнула й знепритомніла.
І хата стала, як пустка.
Того ж ранку, як знайшли її сусіди долі коло дверей — бліду, простоволосу, із зведеними в корчах руками, — Христина втекла до батька. Забрала сорочки та кожушину, взяла за руку Васька — й мерщій з хати. Надворі товклися чужі люди, як у заїзді, заходили до хати, розпитували. Христина нічого не сказала. Мовчки, як причинна, пройшла вона з сином через двір, а на вулиці побігла. Аж як прибігла до свого батька — старого Ґудзія, — спинилася захекана й зайшлася сльозами.